Місто на Дніпрі. Як би його не називали в різні часи:Кодак, Половиця, Єкатерінослав, Катеринослав, Новоросійськ, Дніпропетровськ або Днєпропєтровск, Січеслав, останні
часи від Совєтів в народі живе одна єдина назва міста - Днєпр, або українською Дніпро...

неділя, 6 грудня 2015 р.

ПЕРЕІМЕНУВАННЯ




Ігор Ремез поширив свій допис у групі:ДНЕПРОПЕТРОВЩИНА.
1 год.
Вулицю Варейкіса (народного комісара соціального забезпечення і нагляду Донецько-Криворізької Республіки, правонаступницею якої оголосила себе так звана ДНР) м. Дніпропетровськ перейменовано на Джузеппе Гарібальді. Чим відома ця людина?
Джузе́ппе Ґаріба́льді (4 липня 1807, Ніцца — †2 червня 1882, острів Капрера) — народний герой Італії, полководець, один із вождів руху за об'єднання Італії, літератор.
Із Катеринославщиною Ґарібальді пов'язує один епізод. У квітні 1833 року шхуна Гарібальді «Клоринда» (він був моряком) зайшла в Таганрог, який на той час входив до Катеринославської губернії. Тут він познайомився з політичним емігрантом Джованні Баттіста Кунео і вступив у таємне товариство «Молода Італія», яке ставило своїми цілями звільнення Італії від австрійського панування, об'єднання країни і встановлення республіканського правління.
Джузе́ппе Ґаріба́льді ( вимоваопис файлуітал. Giuseppe Garibaldi ; 4 липня 1807, Ніцца — †2 червня 1882, острів Капрера) — народний герой Італії, полководець, один із вождів Рисорджименто, літератор.
UK.WIKIPEDIA.ORG
Ігор Ремез дописав у 2 групах.

Дани́ло Апо́стол (4 (14) грудня 1654(16541214)[1] - 17 (29) січня 1734[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова Гетьманщини на Лівобережній Україні (1727-1734). Представник козацького роду Апостолів волоського походження. Син Павла Апостола. Нар…
UK.WIKIPEDIA.ORG


  • Ігор Ремез поширив свій допис у групі:ДНЕПРОПЕТРОВЩИНА.
    1 год
    ня. Син Павла Апостола. Народився на Полтавщині. Двічі займав посаду миргородського полковника (1682 — 1686, 1693 — 1727). Учасник азовсько-дніпровських походів 1695 — 1696 року, організованих Московією до османських володінь в Північному Причорномор'ї. 1696 року розбив на річці Ворсклі кримського хана Селіма І та прокримського гетьмана Петрика. Брав участь в Північній війні 1700 — 1721 років проти Швеції. 1701 року призначений наказним гетьманом, водив козаків до Ліфляндії, відзначився у битві під Ераствером. 1704 року делегований Петром І на чолі 3-тисячного корпусу козаків на допомогу королю Речі Посполитої Августу II. 1705 року брав участь у битві під Варшавою, але через сварку із московським командуванням самовільно повернувся на Україну. 28 жовтня 1708 року підтримав союз гетьмана Івана Мазепи з Карлом ХІІ проти Москви, але 21 листопада перейшов на бік царя Петра І. Зберіг за собою полковницький уряд і маєтності. Командував козаками в ранзі наказного гетьмана в Прутському поході 1711 року та Перському поході 1722 року. Втратив око в боях під Дербентом. 1723 року був серед підписантів Коломацьких чолобитних до Петра І з проханням ліквідації Малоросійської колегії та відновлення козацьких прав і вольностей. Через це 1724 року арештований за наказом царя і ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Звільнений після смерті Петра І, але рік пробув під вартою в Санкт-Петербурзі. 1 жовтня 1727 року обраний гетьманом на старшинській раді. У відповідь на чолобитну російському царю Петру ІІ з проханням розширити автономію Війська Запорозького, отримав від нього «Рішительні пункти», що обмежували козацьке самоврядування. Керував країною під наглядом російського резидента. Провів адміністративну, судову і земельну реформи. Помер 1734 року у Великих Сорочинцях. Похований у збудованій ним Спасо-Преображенській церкві.
Вулиця Косіора переіменована на великого отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського
Ігор Ремез
Вулицю Братів Міллер (робітників Брянського заводу, активних учасників революційних подій 1905 — 1907 років у Катеринославі) м. Дніпропетровськ перейменовано на Леоніда Жебуньова. Дізнаємося біографію цієї людини.
Леоні́д Микола́йович Жебуньо́в (*1851, Олександрівський повіт Катеринославської губернії — †1919) — публіцист, громадський діяч, учасник українського національного руху.
Народився у дворянській родині. Брав участь у російському народницькому русі, за що 1878 року був заарештований і засланий до Сибіру. У 1883 провернувся із заслання, оселившись у Харкові. Працював у міському Комітеті грамотності. Співробітник газет «Рада», «Рідний край», «Украинская жизнь», щомісячного журналу «Літературно-науковий вісник». З 1900 року бере активну участь в українському громадівському русі у Харкові, Києві, Полтаві, стає членом ради Загальної української безпартійної організації. Засновник ряду українських гімназіальних й університетських гуртків Києва. Член Всеукраїнського товариства «Просвіта».
За матеріалами Вікіпедії
Ігор Ремез
Вулицю Бібікова (російського державного діяча, генерал-губернатора Київщини, Волині, Поділля, який проводив політику російського великодержавного шовінізму) м. Дніпропетровськ перейменовано на Павла Бута. Дізнаємося докладніше, хто такий Павло Бут.
Павло Бут (власне Павлó Михнóвич, прізвисько Павлюк, пол. Paweł Michnowicz; Paweł Pawluk) (нар. ? — † 9 квітня 1638) — гетьман Війська Запорозького Низового, керівник повстання 1637 року.
Місце та рік народження невідомі. Згадується в серпні 1630 р., відколи брав участь у козацькій раді на Масловому ставі, невдовзі повертається у Чигиринський полк, де служить сотником.
У 10-х числах серпня 1635 року Бут перебував у складі запорожців Івана Сулими, котрий зруйнував щойно збудовану фортецю у Кодаку (нині с. Старі Кодаки Дніпропетровського району). Схопленого, серед інших учасників виступу, його було засуджено до смертної кари у Варшаві, однак за нього заступився великий канцлер коронний Томаш Замойський, після чого Павлюка було помилувано.
На початку 1637 року на чолі частини запорожців вирушив у похід на допомогу кримському ханові Інаєт-Ґераю, який намагався позбутися залежності від султанської Туреччини і вів боротьбу проти її ставленика Кантемира-мурзи. В результаті походу на Крим козаки здобули чимало зброї, захопили коней. Навесні 1637 р. повернулися на Запорожжя.
Під час відсутності Павлюка в Україні почалися заворушення серед козаків з приводу невиплати їм польським урядом грошового утримання. Тож обурений Павлюк на початку травня 1637 р. з загоном у двісті чоловік, за допомоги черкаських реєстровців, захопив гармати в Корсуні та вивіз їх на Січ. Гетьман Василь Томиленко відіслав гінця до Павлюка з вимогою повернути на місце гармати, але той відмовився. Прибічники уряду, з частини старшини реєстрових, звинуватили Томиленка в потуранні черні, усунули його від керівництва та обрали гетьманом Саву Кононовича, родом москаля. Дізнавшись про переворот, Павлюк вийшов із Січі, та зупинившись кошем біля Крилова, відрядив загін козаків у Переяслав, де знаходився Кононович. Гетьмана було схоплено, привезено до Крилова та разом з кількома старшинами розстріляно. В цей час, в червні 1637 р., на Запорожжі відбувається козацька рада, на якій Павла Бута обрано гетьманом Війська Запорозького. 11 жовтня 1637 Павлюк видав універсал усьому українському козацтву, міщанству та поспільству з закликом усіх проти «ворогів народу руського християнського та давньої грецької віри», а сам, залишивши замість себе в Україні Карпа Скидана, пішов до Січі.
Після Кумейківського бою 6 грудня 1637 року Павлюк з частиною козаків відійшов на Південь, щоб зібрати підкріплення. Під Боровицею (поблизу Черкас) загін з'єднався з головними силами повстанців, що їх очолював Дмитро Гуня.
Після капітуляції реєстровців під Боровицею 20 грудня Павлюк потрапив до рук польського гетьмана коронного Миколая Потоцького-«Ведмежої лаби» після того, як козаки-повстанці погодились видати ватажків після запевнень представника короля Адама Киселя. Останній запевняв, що король помилує їх, а повстанці довіряли авторитету А. Киселя.
Однак на лютневому сеймі 1638 року шляхта зневажила як короля, так і А. Киселя, який під час виступу нагадував, що інакше повстанці бились би до смерті. Зокрема, на голову Павлюка пропонували надягти розпечену корону, в руки дати розпечений скіпетр. Нагадування А. Киселя про добровільну здачу до уваги не взяли. Король відмінив буфонську страту.
Був страчений разом з іншими ватажками у Варшаві на початку лютого 1638 р. (відрубали голову, потім настромили на кіл).
За матеріалами Вікіпедії
Ігор Ремез поширив свій допис.  
вулиця Павла Нірінберга замість більшовика Баумана

Однажды, а это было 14 апреля 1967 года, в жизни 31–летнего архитектора Павла Ниринберга произошли сразу три знаменательных, на первый взгляд, никак не связанных друг с другом…
GOROD.DP.UA
Ігор Ремез
Провулок Більшовицький (названий на честь ліворадикального крила РСДРП, члени якого в результаті перевороту прийшло до влади в Росії в 1917 році. Лідером крила був Володимир Ленін. РСДРП (б) була пращуром Комуністичної партії Радянського Союзу) м. Дніпропетровськ перейменовано на Холодноярську. Що таке Холодний Яр?
Холо́дний Яр — реліктовий лісовий масив, який має історичне та природоохоронне значення.
Урочище має площу 6804 га і розташоване на території двох адміністративних районів Черкаської області — Чигиринського та Кам'янського та двох лісництв Державного підприємства «Кам'янське лісове господарство» — Креселецького та Грушківського.
За кількістю унікальних археологічних, історичних, наукових об'єктів, а їх тут налічується понад 150 найменувань, Холодний Яр займає перше місце в Україні. У лісовому масиві і на полях навколо нього скрізь розкидані кургани скіфської доби та пізніших епох. У Холодному Яру археологи знайшли сліди всіх археологічних культур, починаючи з трипільської рільничої культури, яка зародилася в лісостеповій зоні України за 5 — 4 тисячі років до нової ери.
У Холодноярських лісах збереглися залишки кількох древніх городищ, оточених земляними валами, висота й ширина яких ще й тепер вражає, а також руїни підземних церков і печер.
Найбільше городище Скіфське або Мотронинське (VI століття до н. е.) в центрі якого височіє пам'ятка архітектури — Троїцька церква Мотронинського монастиря. Скіфське городище внесено до переліку пам'яток культури, що мають міжнародне значення.
Із 1919 по 1922 роки у цій місцевості діяла Холодноярська республіка. Девіз: "Воля України або смерть". Була ліквідована більшовиками.
Назву «Холодний Яр» носила дивізія Української повстанської армії (УПА), що діяла в Черкаській області в період Другої світової війни.
«Холодний Яр» входила в Південний краєвий провід ОУН з центром у Дніпропетровську.
Перебувала в підпорядкуванні Василя Кука як керівника Східного Краєвого Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) — «Схід» і одночасно був командувачем групи УПА-Захід «Схід», або «Велика Україна».
На честь Холодного Яру було також назване добровольче збройне формування, що входить до батальйону Айдар, яий діє на Луганщині, виконуючи завдання із захисту територіальної цілісності України. Ядро — козаки «Вiльного Козацтва Холодного Яру» та бiйцi «Самооборони Майдану» м. Черкаси.
За матеріалами Вікіпедії
Вулицю та провулок Білостоцького (члена РСДРП (б), учасника Громадянської війни) м. Дніпропетровськ перейменовано на Любарського. Ким був Володимир Любарський?
Володимир Аронович Любарський (1938 — 1998) — український художник та ілюстратор. Проілюстрував понад п'ятдесят книг, серед яких «Чомучка», «Добрий велетень», «Ведмедик-хвалько», «Пригоди старої ляльки», «Казки дядечка Римуса», «Айболить» та інші. Жив і працював у Дніпропетровську.

Книги с иллюстрацией Владимира Любарского,…
OBISKUSSTVE.COM
Ігор Ремез
Вулицю Благоєва (засновника Комуністичної партії Болґарії) м. Дніпропетровськ перейменовано на Сергія Подолинського. Дізнаємося же детальніше його біографію.
Сергі́й Подоли́нський (19 (31) липня 1850, Нова Ярославка — 30 червня (12 липня) 1891, Київ) — український громадський і політичний діяч, лікар, соціолог, економіст, публіцист, член «Женевського гуртка».
Народився 19 (31) липня 1850 року у селі Ярославці Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Ярославка Шполянського району Черкаської області) в сім'ї заможного поміщика, значного урядовця, поета Андрія Івановича Подолинського і Марії Сергіївни Подолинської (уродженої княжни Кудашевої). Його юнацькі роки припали на час піднесення революційного і національно-визвольного рухів. У 1867 р. він став студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Київського університету і брав активну участь в громадському житті. Так, він був делегатом нелегального з'їзду студентів у Петербурзі.
Після закінчення університету, того ж 1871 р. захистив дисертацію на тему «Синтез цукру» і одержав диплом кандидата природничих наук.
У 1872 — 1874 рр. перебував в Цюриху, де продовжував вивчати медицину в цюрихському університеті, допомагав П. Л. Лаврову видавати журнал «Вперед!». Брав активну участь у житті російської колонії, дискусіях, боротьбі між лавристами і бакунінцями, організував вечір пам'яті Т. Шевченка.
Перебуваючи в маєтку батьків у с. Ярославці, організував лікарню, де щоденно безкоштовно приймав понад 50 хворих з навколишніх сіл.
У 1874 р. С. Подолинський зблизився з діячами «Київської громади», вів роботу зі створення української соціально-демократичної партії, організації в Женеві друкарні, активно співпрацював у газеті «Киевский телеграф», яка фактично була органом «Київської громади». Опублікував в газеті 11 кореспонденцій, у тому числі репортажі про подорож до Герцеговини. Окремі з них видруковано анонімно, інші — під ініціалами «П. С.».
У Відні зблизився з товариством «Січ». У 1875 р. у віденській друкарні болгарина Я. Ковачева коштом С. Подолинського, за редагуванням О. Терлецького анонімно вийшли українською мовою перші соціалістичні брошури — «метелики»: «Про хліборобство» (1874), «Парова машина» (1875), «Про бідність», «Правда» (переробка брошури В. Вардзера), автором яких був С. Подолинський.
У 1876 р. одержав у Бреслау (Вроцлаві) диплом доктора медицини, а в грудні цього ж року — диплом лікаря в Київському університеті.
У грудні 1877 р. С. Подолинський виїхав за кордон. Протягом 1879—1881 рр. вийшли друком його основні праці: «Життя і здоров'я людей на Україні», «Ремесла і фабрики на Україні», якими, за висловом І. Франка, могла б «повеличатися кожна нація». Найбільшу славу вченому принесла робота «Праця людини та її відношення до розподілу енергії», що вийшла друком в Росії, Німеччині, Італії, Франції. Праці С. Подолинського перекладалися французькою, німецькою, італійською, російською, сербською, білоруською мовами.
У 1880 р. під редагуванням М. Драгоманова, М. Павлика, С. Подолинського у Женеві виходить часопис «Громада», де С. Подолинський опублікував останні свої праці: «Громадівство і теорія Дарвіна», «Перегляд громадського руху в Західній Європі» та ін.
Внаслідок ідеологічного протистояння, а саме мирного, еволюційного переходу до соціалізму шляхом реформ в освіті, економіці та державному устрої, Подолинський С. А. став небезпечним ідеологом альтернативного шляху розвитку цивілізації. Незважаючи на суттєву значущість його праць, К. Маркс не роблячи посилань на Подолинського став більше пов'язувати його роботи з природничими науками, а Енгельс висловлювався про Подолинського в пасквільному тоні. Але незалежно від їх оцінок слід відзначити величезні вигоди, які соціалізм має дати в цілому. Слова Подолинського були пророчі, і навіть зараз є досить прогресивними та надзвичайно актуальними: "Коли працівник фізичної праці, без надмірних зусиль підтримуватиме високий рівень освіти, це спричинить не тільки збільшення продуктивності соціального організму, але і послужить превентивним заходом проти можливих спроб меншини реставрувати лад олігархії, при якому ми живемо." Вернадський В.І. високо оцінюючи роботи Подолинського висловлює думку про фізичне відсторонення потужного ідеолога-пацифіста від справ. Бо навіть з дружиною есеркою, соціалісткою-революціонеркою було ідеологічне протистоння. За загальною версією, в наслідок напруженої праці, знегод з дружиною С. Подолинський раптово захворів. Перебував на лікуванні у психічній лікарні в Монпельє та у приватній клініці в Кламарі (під Парижем). У травні 1885 р. мати ученого М. С. Подолинська привезла хворого сина до Києва, оселилися вони в своєму будинку на Банковій вулиці, згодом Подолинські купили садибу із садом на Виноградній вулиці (нині вул. Богомольця), де він провів свої останні шість років.
Помер 30 червня (12 липня) 1891 року в Києві. Його поховали поруч із батьком на кладовищі Аскольдової могили. У 30-х роках ХХ ст. прах сина і батька Подолинських було перенесено на Звіринецьке кладовище в Києві.
Ім'ям Подолинського названо одну з вулиць міста Черкаси.
За матеріалами Вікіпедії
Ігор Ремез
Вулицю Блюхера (учасника Громадянської війни, члена ВКП (б), маршала) м. Дніпропетровськ перейменовано на Романа Мстиславовича. Ким був цей видатний князь?
Роман Мстиславич (у хрещенні Борис, Романъ Мстиславичъ, Роман Великий, *бл.1152 — †19 червня 1205) — Великий князь Київський (1204-1205), князь Новгородський (1168 — 1170), Володимирський (1170 — 1187, з 1188), Галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх тамтешнього правлячого роду. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських князів кінця XII — початку XIII століття, за що був прозваний «Великим».
Роман Мстиславич був сином великого київського князя Мстислава II та його дружини Аґнешки — дочки польського князя Болеслава III Кривоустого. Між 1168 та 1169 роками правив у Новгородському князівстві. Після смерті Мстислава II Ізяславовича волинські землі були поділені між його синами: Роман Мстиславич одержав Володимир-Волинський, Всеволод — Белз, Святослав — Червен (нині — Чермно, Польща), Володимир — Берестя (нинішній Брест, Білорусь). Незабаром, завдяки своїм особистим якостям, Роману Мстиславичу вдалося добитися домінантного впливу в усіх волинських землях. По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів — Володимира, сина Ярослава Осмомисла, приєднав Галичину до Волині (1199), створивши Галицько-Волинську державу. Здібний політик і добрий полководець, жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. У двох походах 1201 — 1202 і 1203 — 1204 років його війська розбили половців і визволили чимало бранців. Вершиною його успіхів було взяття Києва та включення його у сферу своїх впливів. У зовнішній політиці Роман Мстиславович підтримував тісний союз із Візантією та Угорщиною, мав тісні зв'язки з Римським Папою Інокентієм ІІІ, перемагав неспокійних сусідів — половців і литовські племена, втрутився в справи німецьких князів, через свою другу дружину Єфросинію-Анну був споріднений з імператором Священої римської імперії Філіпом Швабським, який був одружений з сестрою Єфросинії — Іриною Ангеліною.
Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.
1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман відмовився й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирського єпископа на цю війну, проте єпископ не підтримав дії князя.
Підтримував тісні зв'язки з бенедиктинцями монастиря св. Петра в Ерфурті.
"1198 р. Володимирський князь Роман, племінник померлого (Володимир Ярославич (князь галицький)), отримує від Лестка Білого Галицьке князівство до загальної скорботи галичан. 1199 р. Галицький князь Роман за короткий час губить своїм тиранством всю галицьку знать, наводячи страх на сусідів. 1204 р. Галицький князь Роман відмовляє в данині Лестку Білому, оголошує себе його ворогом і вторгається в його землі; після того як він здійснює декілька набігів, Лестко завдає йому поразки 1205 р. Володимирський князь Роман з найпотужнішим військом з усією Русі доходить до Завихоста, де зазнає нищівної поразки від князів Лестко і Конрада і убитий до великої слави поляків".
Роман загинув 19 червня 1205 року в битві під Завихостом.
Був тимчасово похований у церкві святого Якова на передмісті Сандомира. Ян Длугош стверджував про викуп тіла за 1000 фунтів срібла. Теофіль Коструба твердив, що князь мав бути похований в Успенському соборі Володимира. І. Крип'якевич на основі праць Я. Длуґоша, Л. Войтович підтримали варіант поховання у Володимирі. Б. Томенчук, Д. Домбровський вважали, що князь був похований у невідомому монастирі Володимира, де пізніше поховали дружину. В Суздальському літописі стверджується про поховання князя в Успенському соборі Галича. О. Головко припускає, що князь міг бути похований в збудованій за його сприяння Церкві святого Пантелеймона (тепер с. Шевченкове), біля якої нещодавно після розкопок знайшли залишки його резиденції.
За матеріалами Вікіпедії


Ігор Ремез поширив свій допис.
році зі званням інженера-технолога.
У 1894 році відкрив у місті фабрику з виробництва сільськогосподарського знаряддя (Завод Езау).
Будучи в 1905 році обраний міським головою, він за чотири роки перебування на цій посаді чимало зробив для Катеринослава. Вперше в історії міста йому вдалося одержати в 1904 році дозвіл на облігаційну позику в 2 млн. 500 тис. карбованців для улаштування нового водопроводу (1908), будівництва другого міського трамвая (1906), бойні, крамниць, будинків для навчальних закладів.
У грудні 1912 році одержав запрошення очолити міську думу в м. Баку, але відмовився.
У 1918 році за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, він знову обіймає посаду міського голови Катеринослава. Саме тоді Радою Міністрів Української Держави було прийнято рішення про відкриття Катеринославського університету.
У грудні 1918 р, коли гетьман Скоропадський був зміщений і до влади прийшла Директорія, порядок знову порушився, особливо коли німецькі війська почали підготовку до від'їзду з країни. У міську думу з'явилася група робітників Брянського заводу і зажадала, щоб Іван Езау негайно залишив свою посаду. Їхня вимога було ще вагомішою від того, що всі вони були добре озброєні. Вони закидали йому в обличчя, що він не представник народу, а агент багатіїв. У безвихідній ситуації йому нічого не залишалося, як вимагати у них розписки в отриманні міської скарбнички, що містила 200000 рублів. Іван Якович не хотів бути звинувачений у втечі з грошима, боявся залишити про себе погану пам'ять.
Ось тоді він остаточно ліквідував всі свої справи і почав готуватися до від'їзду до Німеччини.
У 1918 році емігрує до Німеччини, а згодом у США.

В 1869 году отец Ивана немец-меннонит Якоб Эзау столкнулся с проблемой: как дать своим подрастающим сыновьям хорошее образование? Кстати, родился Иван Эзау как Иоганн 12 июля…
GOROD.DP.UA
Коментарі
Олег Черненко

Прокоментуйте...


Ігор Ремез поширив свій допис.
Вулицю Будьонного (учасника збройної інтервенції проти Української Народної Республіки, одного з перших маршалів Радянського Союзу) м. Дніпропетровськ перейменовано на Данила Галицького. Ким був цей князь?
Дани́ло Рома́нович,також Коро́ль Дани́ло або Дани́ло Га́лицький, (давньорус. Данило Романовичъ; *1201 — †1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства.
Князь Волинський (1238 – 1264), Галицький (1238 – 1264), Київський (1240), король Русі (з грудня 1253/січня 1254). Син князя Романа Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належить до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів (Рюриковичів).
Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. Із перемінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.
Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління побудовано Холм (нині — Хелм, Польща), Львів, Крем'янець, Данилів, Стіжок, відновлено Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.
Час його правління — доба найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою Європи. Сподіваючись на допомогу західних союзників у боротьбі із Золотою Ордою, прийняв від Папи Римського 1253 року пропозицію коронації, став королем всієї Русі.

Дани́ло Рома́нович,[2][3][4][5] також Коро́ль Дани́ло або Дани́ло Га́лицький[6], (давньорус. Данило Романовичъ; *1201 — †1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства.
UK.WIKIPEDIA.ORG
Вам це подобається.
Коментарі
Олег Черненко

Прокоментуйте...


Ігор Ремез поширив свій допис.
Вулицю Бонч-Бруєвича (російського революціонера, учасника Жовтневого перевороту у Петрограді, члена КПРС) м. Дніпропетровськ перейменовано на Дмитра Байди-Вишневецького. Яку роль в історії України відіграла ця людина?
Дмитро «Байда» Іванович Вишневе́цький (близько 1517 — †1563/1564) —український магнат на Волині, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста Канівський і Черкаський). Власник маєтків у містечку Вишнівець Крем'янецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Дмитро «Байда» Іванович Вишневе́цький (близько 1517 — †1563/1564) —український магнат на Волині, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста канівський і черкаський). Власник маєтків у містечку Вишнівець Крем'янецького повіту. Зб…
UK.WIKIPEDIA.ORG

Немає коментарів:

Дописати коментар