Полковий устрій України -ГЕТЬМАНЩИНА

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

У XVII — XVIII століттях більша частина земель сучасної центральної і східної України входила до складу військово-адміністративне формування під назвою Військо Запорізьке (інші назви - Гетьманщина, князівство Руське). Військо Запорізьке сформувалося внаслідок поєднання двох стародавніх державних традицій - руських князівств (Київської Русі - Великого князівства Руського або Київського і Великого князівства Литовського) з одного боку і Монгольської імперії та її складової - військово-адміністративного формування Золота Орда (Золоте Військо) з другого боку. Принципи побудови Війська Запорізського нагадують принципи побудови війська (військово-урядового аппарату) Монгольської імперії (Орд-Військ, що

входили до її складу) а також принципи побудови західноєвропейських лицарських Орденів Священної Римської імперії. Поряд з Військом Запорізьким відомі Всеселике Військо Донське та інші козацькі Війська, які також є спадкоємцями і продовжувачами державних традицій Монгольської імперії на землях Південної Русі.

Козацькі полки — військові і адміністративно-територіальні одиниці вУкраїні.

Історія

«Перші козацькі богатирі з'являються в джерелах в 1500 р. : за Дніпровськими порогами, в Запорожців -- Євстафій Дашкевич, в козаків, які жили по цю сторону Дніпра -- Предслав Лянцкоронський... Устрій малоросійських (українських) козацьких полків почався з прийняття булави Князем Євтафієм Рожинським в 1515 році. Він поділив околичних та курінних козаків на полки, кожному полку надав в резиденцію місто, назвавши за його назвою і сам полк. Тодішні полки мали до двух тисяч козаків. Головною старшиною полків назначені були полковники, полки поділялись на сотні, сотнями керували -- Сотники, які підкорялись полковнику. Ці чини вибирались товариством та козаками і вибрані особи залишались в цих чинах до кінця життя. Двадцять полків сформованих Рожинським, Стефан Баторій (1576) скоротив до десяти (Чигиринський, Корсунський , Черкаський, Уманьський, Ладижицький, Богуславський, Київський та Переяславський, Полтавський, Миргородський), через це територія, яку займали полки збільшилась і полки Баторія складали вже не повіти, як раніше, а цілі області. В кожному полку, основне місто, місцеперебування полковника, було укріплене ровом, валом та палісадом, а всередині самого міста знаходився замок: складений з дубових брусів, з чотирма грубозрубленими башнями по кутах та п'ятою зі сторони головного під'їзду, над в'їздною брамою. Замки були оточені частоколом, за яким на валу стояли гармати» [1]

«Гетьман Ружинський з дозволу Короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих Козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сіверський,Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський,Корсунський, Брацлавський, Калницький, Кропич'янський, Острянський,Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Ніжинський, Лубенський,Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством і Козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії Шляхетство, або, сказати б, спадкове Боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряджених Християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць Шляхетськими молодими Козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими Козаками; кінна їх половина з кожного полку завжди в полі утримувала, а друга — піша — утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших.» [2]

[ред.]Річ Посполита

Початком полкового устрою в Україні стало підписання Куруківської угоди 27 жовтня 1625 року, що була укладена коронним гетьманом С. Конєцпольськимі козацькою делегацією на чолі з кошовим отаманом Війська ЗапорозькогоМихайлом Дорошенком під час повстання Марка Жмайла. За угодоюкозацьке реєстрове військо було поділене на 6 полків:

1. Білоцерківський полк;
2. Канівський полк;
3. Київський полк;
4. Корсунський полк;
5. Переяславський полк;
6. Черкаський полк.

[ред.]Хмельниччина

Під час Визвольної війни 1648—1657 років під проводом Богдана Хмельницького на зразок реєстрових полків протягом були сформовані козацькі полки, що стали військовими та адміністративно-територіальними одиницями української козацької держави — Гетьманщини. Число полків час від часу коливалося.

Керівництво полками здійснювала полкова старшина на чолі з полковником, яку обирали на полковій раді. Полкова влада поширювалася не лише на козацтво, а й на все населення полків. Полки поділялися на сотні (від 7 до 20).

Кожні полк і сотня мали свою хоругву, що мала вигляд полотнища, переважно прямокутного, з держаком-хорогвищем, інколи з навершям у вигляді хреста або кулі. На полотнищах різноманітного забарвлення зображувалися Ісус Христос, святі, козак з мушкетом, геральдичні символи.

[ред.]Гетьманщина

В 1648 році Україна поділялась на 23 полки.

Згідно з реєстром Війська Запорізького після Зборівського договору 16 жовтня 1649 року, у Війська Запорізького був такий устрій:

Гетьман - Богдан Хмельницький, Тиміш Хмельницький

Генеральний військовий обозний - Іван Чернята

Генеральний військовий осавул - Михайло Лученко

Генеральний військовий осавул - Демко

Генеральний військовий писар - Іван Остафієвич

1. Білоцерківський полк;
2. Борзнянський полк;
3. Брацлавський полк;
4. Гадяцький полк;
5. Іркліївський полк;
6. Іченський полк;
7. Кальницький полк;
8. Канівський полк:
   1. Канівська сотня;
   2. Стародубова сотня;
   3. Волинцева сотня;
   4. Кулаги сотня;
   5. Богданенкова сотня;
   6. Гунина сотня;
   7. Рещенкова сотня;
   8. Климова сотня;
   9. Євтимова сотня;
   10. Андрієва сотня;
   11. Межирецька сотня;
   12. Терехтимирівська сотня;
   13. Иржищівська сотня;
   14. Стаяцька сотня;
   15. Михайлівська сотня;
   16. Маслівська сотня;

Сотень 16, всі, здається, на Правобережжі, з них 7 носять назви за місцевістю, 9 за іменами сотників. Всього в них козаків 2951. Полковник Семен Савич.

1. Київський полк:
   1. Київська сотня;
   2. Білецького сотня;
   3. Нагорного сотня;
   4. Предримирського сотня;
   5. Васильківська сотня;
   6. Білогородська сотня;
   7. Ходосівська сотня;
   8. Трипільська сотня;
   9. Обухівська сотня;
   10. Преварська сотня;
   11. Чортомська сотня;
   12. Броварська сотня;
   13. Ясногородська сотня;
   14. Макарівська сотня;
   15. Мотовилівська сотня;
   16. Версівська сотня;
   17. Овруцька сотня;

1. Корсунський полк:
   1. Корсунська сотня;
   2. Горкушина сотня;
   3. Вергуненкова сотня;
   4. Демкова сотня;
   5. Івахниченкова сотня;
   6. Маркова сотня;
   7. Бажаненкова сотня;

1. Лубенський полк;

1. Миргородський полк:
   1. Миргородська (118 козаків) сотня;
   2. Гаврила Гладченка (303 козаки) сотня;
   3. Андросова сотня;
   4. Кирила Попівського сотня;
   5. Краснопільська сотня;
   6. Уцтивицька сотня;
   7. Комишанська сотня;
   8. Хорольська сотня;
   9. Лубенська сотня;
   10. Лубенська сільська сотня;
   11. Роменська сотня;
   12. Костянтинівська сотня;
   13. Лохвицька сотня;
   14. Сенчанська сотня;
   15. Панківська сотня;
   16. Глинська сотня;

Полковник Матвій Гладкий

1. Могилівський полк;

1. Ніжинський:
   1. Березівська сотня;
   2. Дівицька сотня;
   3. Кобилецька сотня;
   4. Кобиська сотня;
   5. Ніжинська сотня;
   6. Ніжинська сотня;
   7. Ніжинська сотня;
   8. Ніжинська сотня;
   9. Ніжинська сотня;
   10. Ніжинська сотня;
   11. Носівська сотня;

Всього сотень - 10, з яких 6 Ніжинських (1, 2, 3, 5, 7 і 8), - явище незвичайне, а остання з двома назвами, але всі за місцевістю. Козаків у Ніжинському полку 991. Полковник Прокіп Шумейко.

1. Паволоцький;

1. Переяславський полк;

1. Полтавський полк;

1. Прилуцький полк:
   1. Варвинська сотня (перша);
   2. Варвинська сотня (друга);
   3. Галицька сотня;
   4. Голінська сотня;
   5. Городенська сотня;
   6. Гурівська сотня;
   7. Дівицька сотня;
   8. Іваницька сотня;
   9. Іченська сотня (перша);
   10. Іченська сотня (друга);
   11. Корибутівська сотня;
   12. Красноколядинська сотня;
   13. Кропивненська сотня;
   14. Монастирська сотня;
   15. Переволочанська сотня;
   16. Прилуцька сотня (перша);
   17. Прилуцька сотня (друга);
   18. Прилуцька сотня (третя);
   19. Срібнянська сотня;
   20. Шкуратова сотня.

Всього - 20 сотень, з яких Прилуцьких - 3, Варвинських - 2, Іченських - 2, всі за місцевістю, крім однієї за ім’ям сотника. Козаків у полку 2006.Полковник Тимофій Носач .

1. Сосницький полк.

1. Уманський полк.

1. Черкаський полк:
   1. Черкаська сотня;
   2. Шубцева сотня;
   3. Петрашкова сотня;
   4. Драгилева сотня;
   5. Мошенцева сотня;
   6. Маркова сотня;
   7. Лазарева сотня;
   8. Саварського сотня;
   9. Вовченкова сотня;
   10. Кулаковського сотня;
   11. Островського сотня;
   12. Микитина сотня;
   13. Савина сотня;
   14. Мошенкова сотня;
   15. Богушкова сотня;
   16. Золотоніська сотня;
   17. Домонтівська сотня;
   18. Піщанська сотня.

Сотень 18, з яких 15 на правому і 3 на лівому боці Дніпра. Зауважено, що правобережні мають назви відповідно до своїх сотників, а лівобережні згідно з місцевостями: всього 2910, з яких у перших - 2483 і в других – 427. Полковник Ясько Воронченко.

1. Чернігівський полк:
   1. Чернігівська сотня;
   2. Борзнянська сотня;
   3. Бахмацька сотня;
   4. Батуринська сотня;
   5. Конотопська сотня;
   6. Сосницька сотня;
   7. Івангородська сотня;

Всього сотень - 7; за кількістю сотень Чернігівський і Ніжинський полки в цей час були найменш чисельними. Козаків у полку 1007. Полковник Мартин Небаба.

1. Чигиринський:
   1. Чигиринська сотня;
   2. Крилівська сотня;
   3. Воронівська сотня;
   4. Чужинська сотня;
   5. Боровицька сотня;
   6. Медведівська сотня;
   7. Жаботинська сотня;
   8. Смілівська сотня;
   9. Олов’ятинська сотня;
   10. Баклиська сотня;
   11. Орловська сотня;
   12. Єреміївська сотня;
   13. Жовнинська сотня;
   14. Максимівська сотня;
   15. Кременчуцька сотня;
   16. Потоцька сотня;
   17. Омельницька сотня;
   18. Голтвинська сотня;
   19. Остапівська сотня;

Всіх сотень 19, з яких перші 11 на правому боці Дніпра, а останні 8 на лівому. Всього козаків у Чигиринському полку 3241, з них 1921 у сотнях правобережних, 1320 у лівобережних, а з Генеральною старшиною 3247. Полковник Федір Якубович.

У 1650 їх кількість була скорочена. На той час існували наступні полки:

1. Білоцерківський полк;

1. Брацлавський полк;

1. Кальницький полк (після 1653 — Вінницький, у 1660-х роках об'єднаний з Брацлавським);

1. Канівський полк;

1. Київський полк:
   1. Київська сотня;
   2. Білецького сотня;
   3. Нагорного сотня;
   4. Предримирського сотня;
   5. Васильківська сотня;
   6. Білогородська сотня;
   7. Ходосівська сотня;
   8. Трипільська сотня;
   9. Обухівська сотня;
   10. Преварська сотня;
   11. Чортомська сотня;
   12. Броварська сотня;
   13. Ясногородська сотня;
   14. Макарівська сотня;
   15. Мотовилівська сотня;
   16. Версівська сотня;
   17. Овруцька сотня;
   18. Остерська сотня;
   19. Козелецька сотня;
   20. Заворицька сотня;

1. Корсунський полк;

1. Кропивнянський полк (у 1658 увійшов до складу Лубенського і Переяславського полків):
   1. Кропивенська сотня;
   2. Демська сотня;
   3. Іркліївська сотня;
   4. Іркліївська сотня;
   5. Іркліївська сотня;
   6. Оржицька сотня;
   7. Яблунівська сотня;
   8. Пирятинська сотня;
   9. Пирятинська сотня;
   10. Чорнушинська сотня;
   11. Чорнушинська сотня;
   12. Городійська сотня;
   13. Журавська сотня;
   14. Курінська сотня;

Всього сотень - 14, з яких Іркліївських - 3, Пирятинських - 2 і Чернушинських також 2: це перше явище, що в одній місцевості існує по кілька сотень; подібне зустрічається і в інших лівобічних полках. Козаків у цьому полку 2010. Полковник Филон Джалалій.

1. Миргородський полк;

1. Ніжинський полк:
2. Паволоцький полк;
3. Переяславський полк;
   1. Яготинська сотня;
   2. Переяславська сотня;
   3. Романенкова сотня;
   4. Івана Коваленка сотня;
   5. Чикменева сотня;
   6. Оверка Сидоровича сотня;
   7. Івана Бабича сотня;
   8. Гельмязівська сотня;
   9. Березанська сотня;
   10. Биківська сотня;
   11. Воронківська сотня;
   12. Боришпольська (Бориспільська) сотня;
   13. Баришівська сотня;
   14. Басанська сотня;
   15. Гоголівська сотня;
   16. Козельська сотня;
   17. Острянська сотня;
   18. Заворицька сотня;
   19. Муравська сотня;

Всього сотень 19, з яких 2 – 6 за іменами сотників, а інші за місцевістю, у них козаків – 2857 .

1. Полтавський полк:
   1. Полтавська сотня;
   2. Петрашева Полтавська сотня;
   3. Оксютина Полтавська сотня;
   4. Зіньківська сотня;
   5. Кобеляцька сотня;
   6. Опішнянська сотня;
   7. Багацька сотня;
   8. Борківська сотня;
   9. Кузимінська сотня;
   10. Борківська сотня;
   11. Ковалевська сотня;
   12. Балаклійська сотня;
   13. Лукімська сотня;
   14. Веприцька сотня;
   15. Гадяцька сотня;
   16. Книшівська од Гадячого сотня;
   17. Подільська (Гадяцького повіту) сотня;
   18. Рашівська сотня;
   19. Лютенська сотня;

Всього сотень - 19, з яких Полтавських - 3, Борківських - 2, Гадяцьких - 2; 2 і 3 Полтавські за іменами сотників, решта - за місцевістю. У полку 2990 козаків.

1. Прилуцький полк;
2. Уманський полк;
3. Черкаський полк;
4. Чернігівський полк;
5. Чигиринський полк.

Короткий час існували також Могилівський (Подільський), Турово-Пінський і Білоруський (Чауський, Бихівський) полки.

[ред.]Полки Правобережжя

Після Андрусівського перемир'я 1667 і поділу українських земель міжМосковською державою та Річчю Посполитою, козацькі полки уПравобережній Україні, яка відійшла до складу Польщі, у 1670—1680-х роках були поступово ліквідовані. Серед них:

1. Білоцерківський полк;
2. Брацлавський полк;
3. Вінницький полк;
4. Корсуньський полк;
5. Канівський полк;
6. Могилівський полк;
7. Паволоцький полк;
8. Уманський полк;
9. Черкаський полк;
10. Чигиринський полк.

Однак, у 1684—1685 роках під керівництвом С. Палія у Правобережжі було відновлено Фастівський та Богуславський, а згодом Корсунський та Брацлавський полки. 1704 тут створено Чигиринський, Уманський та Могилівський полки. Центром правобережного козацтва було місто Біла Церква.

[ред.]Полки Лівобережжя

У 1712—1714 роках, внаслідок угоди між Московією і Польщею, частину козаків було переселено до Гетьманщини на Лівобережжі, а правобережні полки ліквідували.

У Лівобережній Україні в часи існування Гетьманщини тривалий час існували 10 козацьких полків:

1. Гадяцький полк;
2. Київський полк;
3. Лубенський полк;
4. Миргородський полк;
5. Ніжинський полк;
6. Переяславський полк;
7. Полтавський полк;
8. Прилуцький полк;
9. Стародубський полк;
10. Чернігівський полк.

[ред.]Слобідська Україна

У 1650-х роках з числа українського населення Слобідської України, за формальною згодою Московії, було сформовано чотири козацькі полки:

1. Острогозький полк;
2. Охтирський полк;
3. Сумський полк;
4. Харківський полк; (з останнього в 1685 виділився Ізюмський полк.)

Ці полки проіснували до 1765, коли їх було перетворено на російські регулярні військові частини.

[ред.]Ліквідація козацьких полків

У Гетьманщині існували також вільнонаймані військові загони, які носили назву полків — компанійські, сердюцькі та інші, але вони не були адміністративно-територіальними одиницями держави.

Кількість козаків у адміністративно-військових полках не була однаковою. У1723 в них налічувалися в середньому близько 5000 вояків, а у Ніжинському полку — близько 10 000. У 1782 особовий склад полків зріс до 10 000 — 20 000 осіб, а у Ніжинському — до 40 000.

У процесі анексії Гетьманщини царським урядом у 1781 році, поступово був знищенний її полково-сотенний устрій — адміністративно-територіальні полки реорганізували у регулярні військові частини. В 1760-1779-х роках на території Миргородського полку були сформовані пікінерські полки, а після скасування місцевого військового і адміністративно-територіального устрою у Лівобережній Україні на початку 1780-х років, на основі козацьких полків було сформовано десять карабінерських полків, які увійшли до складуросійської армії.

[ред.]Джерела та література

• Крип'якевич І. Історія українського війська. Частина ІІ: Запорозьке Військо. — Львів, 1936

[ред.]Примітки

1. ↑ Николай Сементовский: Старіна малороссійская, запорожская, донская -- Санктпетербург., 1846 р., ст. 2
2. ↑ ІСТОРІЯ РУСІВ

[ред.]Посилання

• Українська Гетьманщина /1506/-10.11.1764 (рос.)

[сховати]п • о • рПолковий устрій України Гетьманщина Білоцерківський · Богуславський ·Борзнянський · Брацлавський ·Вінницький · Гадяцький ·Глухівський · Животівський ·Зіньківський · Іркліївський ·Ічнянський · Київський ·Кальницький · Канівський ·Корсунський ·Кременчуцький ·Кропивнянський ·Лисянський · Лубенський ·Миргородський · Ніжинський ·Новгородський ·Овруцький ·Паволоцький ·Переяславський · Полтавський ·Прилуцький · Сосницький ·Стародубський · Уманський ·Фастівський · Чауський ·Черкаський · Чернігівський ·Чечельницький · Чигиринський ·Чорнобильський Тимчасові полки Білоруський · Волинський (він жеЗвягельський) ·Волинський (Остропільський) полк;·Любартівський;· Могилівський(він жеПодільський, Придністровський) ·Пінсько-Турівський Слобідська Україна Балаклійський · Ізюмський ·Острогозький · Охтирський ·Сумський · Харківський

Географія

Україна або Країна козаків (VKRAINE ou PAYS DES COSAQUES) (1690, Вінченцо-Марія Коронеллі.

Гетьманщина за правління Богдана Хмельницького охоплювала землі площею понад 200 тисяч км²^[3]. Західний кордон відповідав західній межі Брацлавського воєводства Речі Посполитої, північний і східний кордони — рубежам Київського іЧернігівського воєводств. Південні землі обмежувалися кордонами володінь козаків-січовиків. У 1650-х роках козацька держава деякий час контролювала частину ПівденноїБілорусі.

Регіони:

• Наддніпрянщина
• Лівобережна Україна
• Правобережна Україна
• Сіверщина
• Запорожжя

Рельєф:

• Придніпровська височина, Придніпровська низовина

Річки:

• Дніпро, Десна, Горинь, Прип'ять, Ворскла

Клімат:

• Помірно-континентальний клімат

  Заснування

  Докладніше: Хмельниччина, Переяславська рада, Російсько-польська війна (1654—1667) та Потоп (війна)

  
  

  

  Богдан Хмельницький — засновник Гетьманщини.
  Гетьманщина виникла в результаті великого козацького повстання в Речі Посполитій, що спалахнуло 1648 року вукраїнських землях під проводомБогдана Хмельницького. Причинами повстання були корупція королівських урядів, соціальне безправ'я усіх станів за винятком шляхти, економічні і національні утиски українців, активізація української православної церкви і зростання чисельності козацтва попри репресії уряду^[3][4]. Перші перемоги козаків над королівськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцямисприяли розширенню соціальної бази повстання за рахунок українських селян, міщан і духовенства. Бунти охопили усю Наддніпрянщину, Сіверщину,Поділля, Волинь, Галичину. На початку 1649 року Київ зустрічав гетьмана Хмельницького як «Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі»^[3]. Початково повстанці прагнули встановлення козацької автономії в Наддніпрянщині, проте на переговорах з королівськими емісарами під Замостям 1649 року вже мали намір «вибити з лядської неволі…народ увесь руський», «всю Русь по Львів, Холм і Галич»^[3]. Реалізації планів завадила зрада козацького союзника, татарського хана, під час битв під Збаражем і Зборовом. Хмельницький був змушений укласти з польським королем Яном ІІ Казимиром Зборівський договір. За цим договором Військо Запорозьке отримувало автономію, очолювану гетьманом, у складі трьох воєводств — Київського, Чернігівського іБрацлавського, а також східних районів Волині та Поділля^[3][4].
  Зборівська угода не влаштовувала ні козаків, ні шляхетську Річ Посполиту.1650 року обидві сторони стали готуватися до нової війни. Вирішальна битва відбулася 1651 року під Берестечком, де козаки зазнали нищівної поразки через відступ татарських союзників з поля бою. Ця поразка перетворила повстання з громадянської козацько-шляхетської війни на війну українсько-польську^[3]. Під Білою Церквою Хмельницький був змушений підписати нову мирну угоду. За Білоцерківським договором 1651 року козацька автономія обмежувалася лише Київським воєводством^[3][4]. Оскільки ратифікація договору була зірвана в польському Сеймі, козацька сторона розпочала нові воєнні дії. 1652 року вояки Хмельницького помстилися противнику під Батогом, але 1653 року знову були зраджені татарами під Жванцем^[3][4].

  Гетьман в Києві 1649	Богун і Чарнецький 1653	Переяславська рада 1654

  В результаті перманентних воєн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактично опинилася незалежною, але не мала міжнародного юридичного визнання. Ненадійність союзу із Кримським ханством змушувала Хмельницького шукати поміч в боротьбі проти Варшави закордоном. Серед кандидатів, які могли прийняти козаків під протекторат, гетьман розглядавОсманського султана Мехмеда та Московського царя Олексія^[3][4]. В результаті тривалих перегорів козацька сторона обрала останнього. 1654року на Переяславській раді Хмельницький зі старшиною присягнули на вірність цареві в обмін на визнання самоврядування Гетьманщини таоголошення війни Речі Посполитій. Додаткові умови московсько-козацького союзу визначалися Березневими статтями, що були підписані гетьманом того ж року^[3][4].
  Навесні 1654 року козацько-московське військо вдерлося на територіюЛитви. Козаки самостійно захопили південну Білорусь, і спільно із московитами здобули столицю Вільню. У відповідь, польська армія, разом із кримськими татарами, розпочала похід на українську Брацлавщину. Хмельницький спинив противника 1655 року в битві під Охматовим. Воєнним послабленням Речі Посполитої скористалася Швеція. 1655 року шведський король Карл X розпочав війну проти поляків у Прибалтиці. Наступного року, боячись посилення шведів в регіоні, Московія оголосила їм війну і уклала з Річчю Посполитою сепаратний Віленський мир. Московити не допустили козаків до переговорів з поляками й противилися приєднанню Південної Білорусі до Гетьманщини. Через порушення Переяславських домовленостей Хмельницький уклав угоду зі Швецією і Трансільванією, ворогами Москви, й продовжив боротьбу проти Речі Посполитої. Він також відновив дипломатичні контакти з Кримом, вбачаючи небезпеку козацькому суверенітету з північного сходу^[3][4].

  [ред.]Руїна

  [ред.]Громадянська війна

  Докладніше: Руїна, Російсько-українська війна (1658—1659), Гадяцький трактат, Російсько-польська війна (1654—1667), Переяславські статті та Слободищенський трактат

  
  

  

  Іван Виговський.
  У вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді вЧигирині новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковникМартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем, полковник підняв повстання наЛівобережній Україні й закликав на допомогу Москву. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Зважаючи на відкриту підтримку антигетьманського заколоту московським урядом, Виговський продовжив курс покійного Хмельницького на вихід з царської протекції. 1658року під Гадячем козацька рада разом із польськими емісарами ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля.Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союзПольщі, Литви і козацької Русі^[5]. У відповідь Москва вислала в Україну військо, яке, однак, було розбито Виговським та його союзниками 1659 рокупід Конотопом. Незважаючи на перемогу, гетьман не зміг нею скористатися — Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення усього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі. Паралельно з цим січовики під проводом Івана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні 1659 року гетьмана було скинуто на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам»^[5]. Виговський врятувався втечею, а замість нього у Білій Церкві було обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького, сина покійного Богдана^[5].
  1659 року, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписавПереяславські статті. Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московії, обмежували козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну про-московську і правобережну анти-московську. Сподіваючись на підтримку козаків в боротьбі проти Речі Посполитої, 1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від поляків під під Чудновим. Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат — новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію польського короля. Козацька рада в Корсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Москві і обрали наказним гетьманом Якима Сомка, дядька молодого Хмельницького^[5]. Між козаками обох берегів Дніпраспахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни.

  Юрій Хмельницький 1660	Битва під Конотопом 1659	Іван Брюховецький 1663

  Протягом 1661–1662 років Хмельницький безуспішно намагався знищити Сомка, але був остаточно розбитий під Каневом. 1662 року безталанний гетьман склав з себе булаву, ставши ченцем. 1663 року чигиринська рада правобережної старшини обрала новим головою держави Павла Тетерю^[5]. Одночасно, на Чорній раді під Ніжином, лівобережні козаки скинули Сомка і обрали своїм гетьманом Івана Брюховецького. У 1664–1665 роках війська обох берегів продовжили безуспішну міжусобну війну, в ході яких авторитет двох гетьманів занепав. В результаті, Тетеря зрікся булави і втік до поляків. Брюховецький же спробував заручитися підтримкою царського уряду, підписавши 1665 року кабальні для Гетьманщини Московські статті. За цими статтями українське некозацьке населення Лівобережжя було передано під юрисдикцію московського уряду, а основні українські міста, включно зКодаком над Запорожжям, окуповували московські війська.

  [ред.]Поділ Гетьманщини

  
  

  

  Петро Дорошенко

  Докладніше: Андрусівський мир,Польсько-козацько-татарська війна 1666-1671, Польсько-турецька війна 1672-1676 таРосійсько-турецька війна (1676—1681)

  Після втечі Тетері, новим гетьманом на Правобережжі було обрано Петра Дорошенка. Він придушив промосковську опозицію на підвладній території, відновив переговори зОсманською імперією про протекторат і, за підтримки кримських татар, розпочав війну проти Речі Посполитої, сподіваючись «вигнати усіх ляхів з України до Польщі»^[5]. Ці дії підштовхнули поляків і московитів до миру. 1667 року вони уклалиАндрусівський договір, що юридично закріпив поділ Гетьманщини по Дніпру на Правобережжя і Лівобережжя. Угода перекреслювала боротьбу козаків за власну державу й викликала загальне обурення по обидва боки Дніпра^[5]. 1668 року старшинські ради скликані в правобережному Чигирині і лівобережному Гадячі прийняли однакові ухвали — прийняти протекцію султана. На Лівобережжі спалахнуло повстання антимосковське повстання. Під Диканькою, на Лівобережжі, відбулася зустріч гетьманів Дорошенка і Брюховецького. Однак на ній рядові козаки розірвали останнього як запроданця Москви. Дорошенко проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Він розбив московське військо і повернувся до Чигирина, залишивши оборону лівого берега чернігівському полковникуДем'янові Многогрішному. Проте вже 1669 року, за відсутності Дорошенка, частина лівобережної старшини, за намовлянням православногоархієпископа Лазаря Барановича, оголосила Многогрішного гетьманом і схвалила підписання Глухівських статей — нового договору про московську протекцію над козаками. Через симпатію Многогрішного до Дорошенка він швидко позбувся булави. 1672 року московські війська оточили Батурин, арештували гетьмана й, після тортур у Москві, заслали до Сибіру. На новій козацькій раді, що проходила на московській території біля Путивля, в оточенні московських вояків, було обрано нового гетьмана — генерального писаря Івана Самойловича, одного з донощиків на Многогрішного. Він підписав нові Конотопські статті, які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана^[5].

  Іван Самойлович 1672	Сутичка з татарами 1674	Вічний мир 1686

  На тлі поступового поглинання Лівобережжя московитами і внутрішньої анархії, 1669 року правобережний гетьман Петро Дорошенко прийняв під Корсунем протекторат османського султана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних гетьманів — запорозького Петра Суховіяй пропольського Михайла Ханенка. Пряма збройна підтримка анти-дорошенківських сил Річчю Посполитою змусила султана Мехмеда IVвтрутився у конфлікт. 1672 року османські війська захопили Поділля, Брацлавщину, південну Київщину і змусили поляків підписати Бучацький мир. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра, Слобожанщину, Галичину і Волинь. 1674 року лівобережні козаки Самойловича разом із московським військом вдерлися на правий берег і 1676 року позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин з клейнодами. Ці події розв'язалимосковсько-турецьку війну, в результаті якої османсько-татарська армія дощенту зруйнувала козацьку столицю. Аби позбавити противника підтримки, лівобережний гетьманський уряд насильно вивіз усе населенняПодніпров'я на лівий берег. Війна скінчилася укладанням Бахчисарайського миру 1681 року. За цим договором московсько-османський кордон встановлювався по Дніпру; Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним. 1686 року московити і поляки уклали Вічний мир, який так само закріплював між ними поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розшматування козацької держави між Московським царством, Річчю Посполитою і Османською імперією, вважали Самойловича. Після безуспішного Кримського походу 1687 року, на нього склали донос, арештували й заслали до Сибіру. Паралельно з цим на Правобережжі поляки остаточно скасували козацьке самоврядування і полковий устрій в1699 році. В результаті Гетьманщина продовжила існування лише на лівому березі Дніпра^[5].

  [ред.]Мазепа

  Докладніше: Іван Мазепа

  
  

  

  Іван Мазепа.
  1687 року новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Він підписав з московським урядомКоломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини. За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була створена нова титулована козацька аристократія —знатні товариші, встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину та елементикріпацтва. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепа до Москви. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати російський похід на Крим 1689 року, а також антитурецькі азово-дніпровські війни Петра І в 1695–1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки запорожців і татар.
  • 1699 — Повстання Палія
  • 1704 — Похід Мазепи на Правобережжя
  • 1708 — Союз з Швецією → розкол старшини.
  • 1708 — Батуринська трагедія, Битва під Полтавою
  • 1710 — Конституція Пилипа Орлика

  [ред.]Занепад

  • 1715 — ліквідація виборності посад.
  • 1722 — Малоросійська колегія (перша)
  • 1723 — Арешт Полуботка
  • 1728 — Рішительні пункти (Апостол)
  • 1734 — Правління гетьманського уряду (Шаховський)
  • 1750 — відновлення гетьманства (Розумовський)
  • 1754 — ліквідація українсько-російського митного кордону
  • 1764 — ліквідація гетьманства, Малоросійська колегія (друга)
  • 1781 — ліквідація полково-сотенного устрою, утворення намісництв
  • 1783 — закріпачення селян
  • 1791 — місія Капніста до Прусії з метою відновлення незалежності

  [ред.]Адміністративний поділ

  Докладніше: Полковий устрій України

  
  

  

  Богдан Хмельницький з полками, що позначені булавами (18 століття).
  В часи Хмельниччини адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва^[3]. Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборний війт. Курені об'єднувалися у сотні, що складалися з декількох 200–300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаманразом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини був полк. Він складав з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими — органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 16 і більше. Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана^[3].
  
  

  

  Полки за Крипякевичем
  На 1649 рік в Гетьманщині нараховувалося 21 полк.

  Білоцерківський полк Борзнянський полк Брацлавський полк Гадяцький полк Іркліївський полк Ічнянський полк Кальницький полк Канівський полк Київський полк Корсунський полк Лубенський полк

  Могилівський полк Паволоцький полк Переяславський полк Полтавський полк Прилуцький полк Сосницький полк Уманський полк Черкаський полк Чернігівський полк Чигиринський полк Запорозька Січ

  
  

  

  Гетьманщина (1750)
  Після Андрусівського розколу та скасування полкового устрою на Правобережжі, Гетьманщина продовжила існувати лише на Лівобережжі. На 1712 рік вона складалася з 10 полків:

  	Гадяцький полк		Переяславський полк
  	Київський полк		Полтавський полк
  	Лубенський полк		Прилуцький полк
  	Миргородський полк		Стародубський полк
  	Ніжинський полк		Чернігівський полк

  Столиця держави розташовувалася на місці гетьманської резиденції. За час існування Гетьманщини нею були міста Чигирин, Батурин, Глухів. Тут зберігалися державні клейноди — гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська Запорозького^[3].

  [ред.]Державний устрій

  [ред.]Влада

  Докладніше: Гетьман та Генеральна старшина

  Система влади в Гетьманщині була закладена під час Хмельниччини. В середині 17 століття вона нагадувала військову диктатуру з елементаминародовладдя^[3]. З кінця 17 століття ця система еволюціонувала в бікмонархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої.
  Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на військовій козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.
  Верхівку влади складала генеральна старшина. В часи Хмельниччини її називали військовою старшиною. До її складу входили наказний гетьман,обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, що виконувала роль уряду Гетьманщини. Генеральний обозний займався військовими питаннями. Генеральні судді завідували Генеральним судом, центральною апеляційною інстанцією країни, що виникла на основі колишнього гетьманського суду. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів^[3]. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини.
  Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися самоврядуванням.

  [ред.]Військо

  Докладніше: Козаки та Військові звання#Україна

  
  

  

  Козак-переможець

  [ред.]Міжнародні відносини

  •  Кримське ханство

  Докладніше: українсько-кримськотатарські відносини

  •  Молдова

  Докладніше: українсько-молдовські відносини

  Розанда Лупул

  •  Московія

  Докладніше: українсько-російські відносини

  Березневі статті · Переяславські статті · Слободищенський трактат ·Батуринські статті · Московські статті · Глухівські статті · Корсунська угода · Острозька угода · Конотопські статті · Коломацькі статті ·Московські статті (1689) · Решетилівські статті · Рішительні пункти

  
  

  

  Яків Смяровський посланник польського короля Яна II Казимира до Богдана Хмельницького біля Замостя 1649
  •  Пруссія

  Докладніше:українсько-німецькі відносини

  Після ліквідації Гетьманщини московським царатом колишня козацька старшина делегувала Василя Капніста до Пруссії в 1791 році. Він намагався встановити контакти зЕвальдом Фрідріхом фон Герцбергом щодо надання допомоги антиросійському повстанню в Україні.

  •  Річ Посполита

  Докладніше: українсько-польські відносини, українсько-білоруські відносини та українсько-литовські відносини

  Зборівський договір · Білоцерківський мир · Гадяцький договір ·Підгаєцька угода

  •  Трансільванія

  Докладніше: українсько-угорські відносини та українсько-румунські відносини

  •  Швеція

  Докладніше: українсько-шведські відносини

  Корсунський договір · Шведська угода · Конституція Пилипа Орлика

  •  Османська імперія

  Докладніше: українсько-турецькі відносини

  Корсунська угода

  [ред.]Населення

  Докладніше: Українці

  Населення Гетьманщини в часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн осіб^[3]. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству^[3].
  В часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося населення Правобережжя. За ініціативи Москви, протягом 1674–1678 років, населення подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Самойловича на Лівобережжя таСлобожанщину. Частина біженців рятувалася втечею на Галичину і Волинь. Населені пункти й рештки фортифікацій були знищені аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків, що були опорою Дорошенка^[5]. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московії, Речі Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили її Бахчисарайським (1681) і Вічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону». До 18 століття район Подніпров'я залишався незаселеним^[5].
  В гетьманування Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього 18 століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів — бунчукового, значкового і військового — сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічноїгрупи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти 17 століття, використовувала шляхетські герби^[6].

  Шляхтянка	Шляхтянка	Шляхетна панна	Шляхетна пані	Знатна пані	Міщанка	Міщанка
  Полковник	Писар	Сотник	Шляхетич	Козак-підпомічник	Рядовий козак	Міщанин
  Селянка	Селянка	Селянка	Селянка	Селянин	Литвин	Литвин

  На момент ліквідації в Гетьманщині проживало 1 027 928 чоловіків^[7]. Козакискладали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків — 176 000 осіб, до козаків-підпомічників — 198 осіб, інших козаків — 1 000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб.
  Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов'язана до військової служби. На середину 17 століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.
  Міщани зберігали при собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50 — 80 % міського населення покозачилося. Проте у 18 столітті, через кристалізацію козацького стану, існував бар'єр між міщанами й козаками.
  Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. До підсусідківналежало 80 000 осіб, до селян з приватних маєтностей — 465 000 осіб, до селян з рангових маєтностей — 25 000 осіб, до селян інших категорій — 25 000 осіб.

  [ред.]Економіка

  Докладніше: Економіка Гетьманщини

  Фінансами Гетьманщини завідував генеральний підскарбій, який очолював Військову скарбницю, перейменовану на Генеральну скарбову канцелярію. В часи головування Хмельницького фінансові справи гетьман контролював особисто. Скарбниця поповнювалася за рахунок прикордонного торгового мита на товари експорту й імпорту. Населення платило також натуральну данину на військо, поземельний чинш, податки за виробництво алкогольних напоїв, за користування млинами, оренду, рудні і дігтярні, продаж тютюну. Ймовірно Хмельницький намагався карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 і 1652 роками^[3].
  Певне уявлення про вартість грошей і товарів в другій половині 18 століття дають описи та оцінка в грошах майна козаків і селян Менської та Борзненської сотень Чернігівського полку 1766 року. Так, хата рублена зсінями і прикомірком коштувала від 10 до 25 карбованців, комора рублена — 3 карбованців., віз під коней — 40 — 50 копійок, плуг — 12 копійок, відгодована свиня — 1,5 карбованці, вівця — 50 копійок., гуска — 10 копійок,курка — 2 копійки, кожух звичайний — 1,2 карбованці., смушева шапка — 30 копійки, чоботи — 20—30 копійок^[8].

  [ред.]Релігія

  
  

  

  Софія Київська — резиденція Київських митрополитів.

  Докладніше: Київська митрополія (1620—1685), Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату та Київська митрополія (1686–1770)

  Основною релігією в Гетьманщині протягом усього її існування булоправославне християнство. Козацькі землі входили до складу Київської митрополії, що підпорядковуваласяКонстантинопольському патріархату. За часів гетьманування Богдана Хмельницького, який після повстання перебрав на себе монаршу функцію верховного церковного патронату, митрополію очолював Сильвестр Косів(1647–1657). Незважаючи на конфлікти з гетьманом, він не проводив самостійної політики й узгоджував позицію церкви в світських питаннях з козацькою владою. Після смерті і Хмельницького, і Косова козацька держава поринула в громадянську війну, яка спричинила розкол українського православ'я. На антимосковському Правобережжі утвердилися легітимні наступники покійного митрополита — Діонісій Балабан (1657–1663) таЙосиф Нелюбович-Тукальський (1663–1675). Вони мали резиденцію в Чигирині, не маючи можливості осіти в Києві. Інша правобережна фракція православних, що займала пропольську позицію, очолювалася митрополитом Антонієм Винницьким (1663–1679), який правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. На промосковському Лівобережжі цих господарювали намісники митрополичного престолу Лазар Баранович(1659–1661, 1670–1685) і Мефодій Филимонович (1661–1668). Наприкінці 18 століття лінія правобержних архіпастирів перервалася, а частина населення прийняла греко-католицьке віросповідання. У зв'язку з цим 1701 року православні парафії та монастирі Правобережної України увійшли до складу Переяславської єпархії Лівобережжя^[9].

  Діонісій Балабан	Лазар Баранович	Йоаким Савьолов

  Починаючи з середини 17 століття московський уряд намагався підкорити Київську митрополію Московському патріархату. Після призначення гетьманом «попівського сина» Івана Самойловича, в липні 1685 року, за дозволу Москви, був скликаний собор для виборів Київського митрополита. Незважаючи на саботування акції українським духівництвом, присутні на соборі миряни і гетьманські посланці обрали митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського, свата нового гетьмана. В листопаді того ж року московський патріарх Йоаким Савьолов, всупереч церковним канонам, висвятив його на Київський митрополичий престол. А в травні 1686 року московські дипломати, підкупивши константинополського патріарха Діонсія, добилися від нього передачі московській патріархії Київської митрополії^[9]. Наступники Гедеона — Варлаам Ясинський (1690–1707) та Йоасаф Кроковський (1708–1718) вже висвячувалися в Москві. Загалом, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було сприйнято українськими ієрархами позитивно — вони підтримували тверду царську владу на противагу нестабільним гетьманським режимам, вбачаючи в московській протекції захист від козацьких союзів з сусідами-мусульманами. Саме представники Київської православної митрополії розробили нову візію історії України, виражену в «Синопсисі», як невід'ємної частини історії «триєдиної» Російської держави на чолі з московськими царями^[9].

  [ред.]Освіта й наука

  
  

  

  Григорій Сковорода

  Докладніше: Києво-Могилянська академія

  • Києво-Могилянська колегія →Києво-Могилянська академія (1659—1817)
    • Лазар Баранович
    • Іоаникій Галятовський
    • Варлаам Ясинський
    • Йоасаф Кроковський
    • Антоній Радивиловський
    • Стефан Яворський
    • Феофан Прокопович
    • Григорій Сковорода
  • Чернігівська колегія

  [ред.]Культура

  Докладніше: Козацьке бароко

  [ред.]Примітки

  ↓ Показувати повністю

  1. ↑ Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов Історія України, Навчальний посібник, Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008
  2. ↑ Гетьманщина (Гетьманська Держава) з І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
  3. ↑ ^{а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х} Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648–1657 рр. // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  4. ↑ ^{а б в г д е ж} Велике повстання // Субтельний, Орест. Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1993.
  5. ↑ ^{а б в г д е ж и к л м} Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658–1686) // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  6. ↑ § 3. Мазепа і мазепинці // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  7. ↑ Кабузан В. М. Изменения в размещении населения России в XVIII — первой половине XIX в.— Москва., 1971.
  8. ↑ Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии // Киевская старина. — 1887. — Т. 7. — Кн. 2. — С. 696–697
  9. ↑ ^а б в Розділ V. Козацька ера. § 3. Мазепа і мазепинці. Минуле й сучасне України очима людей Церкви // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.

  [ред.]Джерела та література

• Крип'якевич І. Історія українського війська. Частина ІІ: Запорозьке Військо. — Львів: Видання Івана Тиктора, 1936.
• Субтельний О. Україна: Історія — Київ: Либідь, 1993.
• Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ: Ґенеза, 1997.

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%82%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0