Лоц-Камянський будинок культури. Музей Лоцманів
В гостях у Дніпрових лоцманів Анфіса Букреєва Врізка В кожному місті є своя славетна земля, до якої тягне як магнітом. Для мене такою місциною стала Лоцманська Кам'янка, що вільно розкинулася на правому боці Дніпра, навпроти житлового масиву Придніпровськ. Тут є усе: мальовнича природа, вулиці, що огортають тишею та величне минуле, з яким хочеться поєднатися душею Підзаголовок Невінчана захистить Текст Тане сніг, біжать струмочки, виблискуючи на сонці, в цей майже весняний лютневий день, вирішую навідати Лоцманська Кам'янку, пройтися пішки її вулицями. Вони зустрічають щебетом птахів та поодинокими перехожими, та я не шукаю розмов – мандруючи, пригадую одну з легенд, про ці краї. Ця майже Шекспірівська історія, народилася на одній з місцевих вулиць в часи козацтва та подарувала вулиці поетичну назву – Невінчана(нині - вул. Верхоянська). Кажуть, жила тут за часів козацтва красуня, якою марили навіть місцеві поміщики. Та дівчина покохала молодого лоцмана. Батьки не стали заперечувати, заручили молодих. За тиждень – весілля, та під час сплаву через пороги стається лихо – хлопець, намагаючись визволити товариша гине у вирі. Наречена не бажає вірити що коханий загинув, кожен день ходить на Дніпрові кручі, виглядає його. Врешті, втративши віру у диво, жінка вирішує лишитися назавжди самотньою, усе життя невінчаною. На згадку її відданості любові, лоцмани й назвали вулицю „Невінчаною”. Місцеві дівчата вірять у те, якщо на цій вулиці загадати бажання про щасливе одруження – душа нареченої неодмінно допоможе, захистить від біди коханого. Сини Дніпра Лоцманська служба з’явилася на Дніпрі ще за козацтва, бо ж саме запорожці були вправними провідниками суден, добре обізнані із навігаційними умовами в районі порогів. Після руйнування Січі лоцманів запросили заселити кілька наддніпрянських сіл, надалі переправляти човни. Так з’явилася 1750 року Лоцманська Кам'янка. Селище лоцманів здебільше скидалося на військове містечко, що було своєрідною державою в державі: усім керував отаман, мала громада свого писаря, скарбника, спільну скарбницю. Усі лоцмани поділялися на три статті: лоцмани першої статті проводили через пороги судна, другої - були для проводження тільки плотів, третьої – вважалися помічниками лоцманів. Селище швидко розвивалося. За кошт річковиків була побудована своя військова школа, кам'яна церква на честь покровителя лоцманів Миколи Чудотворця. Згодом з'явилася й лікарня, у якій працювала земським лікарем сестра Лесі Українки, Ольга Косич-Кривенко, частенько до неї у гості навідувалася славетна поетеса. От і самодіяльний театр у селищі був, за спогадами жителів, навіть п’єсу Наталка Полтавка тут ставили. Пам’ятають нащадки Лоцманів, як в Лоц-Кманці побував одного разу й Тарас Шевченко, коли направлявся на Хортицю. Саме лоцмани Лоцманської камки його проводили на Хортицю. Переказують, дуже спокійний був поет, коли плив на Хортицю бурхливими порогами. Це здивувало річковиків. Тож вони запитали, чи не боїться він загибелі. На це Шевченко відповів, що усі українці - сини Дніпра, тож він ніколи не завдасть їм шкоди. Текст Про побут, звичаї лоцманів розповість музеї «Історії лоцманів дніпровських порогів», що розташувався в одній з кімнат місцевого будинку культури. Засновником його є автор книги «»Григорій Омельченко, якого ввжають останнім дніпровим лоцманом. Колекція закладу надзвичайно цікава, різноманітна: в музеї лоцманів безліч документів, фотографій, на яких можна побачити обличчя лоцманів, їх родин, є й лоцманський дзвін, бортові ліхтарі, якір, безліч старовинного одягу, хатнього реманенту. Усе що бачиш тут доводить: лоцмани працювали тяжко та жили не бідно, жінки ж їх були не тільки працьовиті а й сміливі. Гортаючи альбом зі старими фото, який займає почесне місце у музеї, зберігач фондів Віра Бовкун пригадує місцеві звичаї: „Традицій у селищі трималися суворих: діти виховувалися у неповазі до страху. Не тільки хлопців, а й дівчат привчали долати бурхливі води. Жодна Каменська дівчина не могла вийти заміж, не довівши перш своєї мужності! Перед весіллям повинна була під вечір одна сісти в човен, припливти через вируючі потоки до каменя Сідлача, поблизу порогу і провести на ньому ніч до світанку...” Та тутешні жінки не тільки екстрималками були, а й гарними господинями: готували, шити, вишивати. У колекції музею є весільні рушники, які подарувала мешканка селища, внучка лоцмана Кузьми Казанця, Ольга Кравець, та рушники й онучки лоцмана Петра Воронько, Євдокії Дон. Також серед експонатів привертає увагу розписна скриня, якій мабуть більше 200 років та не зважаючи на поважний вік, зберегла дивовижний розпис. Скриня подарувала музею Неля Пономаренко(онучка лоцмана Шрама). Подібні скрині були в кожної жінки, їх дарували дівчаткам, які трохи дорослішали, щоб складали своє придане. Є в музеї безліч глечиків, різноманітної форми . Один з них просто унікальний – це так званий «Куманець» - що використовувався для подачі напоїв виключно на свята. Є глечики з коромислом – виглядають ніби тільки зняла їх з плеч якась старовинна красуня – вони огорнені хусточками. Так обережно носили на коромислі жінки парне молоко на продаж заможнішим Катеринославом. На поважному місці висить портрет Яворницького у запорізькому одязі. Історик козацтва любив навідувався сюди та й не один приїздив – разом з своїм другом, художником Іллею Рєпіним, що місцевого лоцмана Андрія Коваленко зобразив на картині „Запоріжці пишуть лист турецькому султану” - в образі козака що стояв підбоченившись. Тож, Лоцманська Кам’янка колись була осередком культури Катеринославщини, й зараз є такою. Щоб повірити в це – завітайте до неї у гості.
Немає коментарів:
Дописати коментар