Голова братства ОУН-УПА: «Не зробивши люстрації кадрів, залишивши радянську систему служби безпеки, ми хочемо дістати цивілізовану державу?! Це – фантастика!»
Народжений 1947 року новий керівник українських «повстанців» Богдан Борович напряму не був пов'язаний зі збройною боротьбою ОУН-УПА, пік якої припав на 1940-ві – першу половину 1950-х років. Про політичну та громадську діяльність, проблему визнання вояків ОУН-УПА та кримінальне переслідування Богдан Борович розповів у інтерв’ю Тиждень.ua.
|
 |
Тиждень.ua: Від 3 липня минулого року ви очолили Всеукраїнське братство ОУН-УПА. Який стосунок ви маєте до ОУН-УПА?
– Я не був членом ОУН-УПА. І в сім’ї моїй немає безпосередніх учасників подій ОУН-УПА. Мій дід воював в українському стрілецтві, брав участь у першому визвольному змаганні, потрапив навіть у полон до Італії.
А я став «братчиком» за пропозицією Михайла Зеленчука (попередній, нині покійний голова Братства – Ред. ) 9 жовтня 2008 року.
Тиждень.ua: А члени ОУН-УПА не були проти, коли вас призначали керівником братства?
– Обрання нового керівника ініціював сам Зеленчук. І попри те, що на зборах головної булави, на які з’їхалися вояки ОУН-УПА зі всієї України, один із членів пропонував відкласти це питання, інші його не підтримали. Та й слово Зеленчука завжди було вагомим.
Тиждень.ua: Скільки нині членів налічує братство?
– Мені важко сказати. Наразі лише збираю цю інформацію по Україні. Зокрема, у нашій області – близько 600 осіб. А «чистих» членів – навіть не половина цієї кількості. Хоча зробити загальну статистику доволі складно. Більшості членів уже понад 85 років. УПА вже відходить і треба набирати братчиків, щоб їхню працю донести наступникам. А тому зараз заохочуємо молодь, відкриваємо музеї, набираємо «братчиків», щоб завершити основну справу вояків ОУН-УПА, архівуємо численні матеріали. Чимало з них я взяв у самого Зеленчука. Маю надію, що за два – три місяці завершимо цю роботу.
Попри це, час показав, що ОУН-УПА виконали велику місію, але вона ще не доведена до кінця. Про це і Зеленчук часто говорив. Тривалий час експансії більшовизму у Східній Україні практично винищив інтелект і національну гідність українців, тоді як рух УПА зберіг тенденцію до втримання національної гідності і здобутку держави. Українська держава проголошена, можливо, завдяки їхній праці, але держава, а саме уряд і комуністи, не визнають тих, хто воював за неї.
У Франції ж УПА включили до антифашистського блоку. Відповідне рішення схвалило 24 січня 1995 року Екзекутивне бюро Європейської конфедерації колишніх комбатантів, що затвердили прийняття Всеукраїнського братства ОУН-УПА до конфедерації. Підписав документ про це генерал армії Жанну Ляказ. Цьому сприяв генеральний делегат в Україну Товариства бувших вояків армії УНР у Франції Володимир Ковальчук.
А українська незалежна держава, український уряд продовжує стверджувати, що це – спільники колабораціонізму-фашизму і змішують історичні проблеми «мельниківства» і «бандерівства» та створюють тяжку національну проблему.
Тиждень.ua: Питання визнання ОУН-УПА в Україні ще й досі дискусійне. Ви збираєтеся ініціювати переговори з чинною владою для вирішення цього питання? Чи воно непринципове?
– Це питання залишиться принциповим навіть після того, як не стане жодного воїна ОУН-УПА. Воно є таким і з морального боку, і з боку справедливості. Ті, хто, не маючи своєї держави, поклав голову на плаху, виступили проти двох імперій – російської і німецької.., не мають визнання Української держави. То, хто керує нею? Вочевидь ті, хто виконує завдання імперії – не дати Україні стати самостійною державою і не дати майбутнього дітям і онукам, ліквідувати таку націю, як українці, цілком.
Сподіваюся, що архівні матеріали дадуть можливість нам розкрити правду про УПА. Наразі чимало з них не можна оприлюднити, бо ще не сплив термін давності. Я неодноразово спілкувався з працівниками СБУ з цього приводу, мовляв, покажіть архіви, і всі питання (щодо ОУН-УПА. – Ред.) зникнуть. У відповідь чув, що це неможливо, бо, за їхніми словами, одні на одних «стучали», тому оприлюднення спричинить внутрішню ворожнечу і навіть бажання помсти. Та хіба у 90 років хтось комусь мститиме?! Натомість можна було б довести, що людей робили «стукачами». Я сам добре знаю цю техніку, бо 1986 року пережив вісім місяців допитів у КҐБ. У лавах УПА кожен третій сам себе стріляв, щоб не потрапити до рук «гуманної радянської системи», бо знав, що людське терпіння не безмежне, а друзів зраджувати не можна.
Тиждень.ua: Ви були арештовані у 1986?
– Я працював на військовому радіозаводі. В той час постійно запускали «щурів», які слухали, хто що скаже. А я такий, що думаю, те й говорю. Завершилося це тим, що мені підіслали стукача, який часто приходив до мого будинку і приносив мені газету «Неділя», датовану 1928–1943 роками. Відтак дізнався, що це видання було арештоване в бібліотеці когось, кого посадили в тюрму. А мені давали по номеру, щоб накопичилася. А потім зробили обшук, забрали газети і до того ще й долучили 30 кг моєї літератури. Вісім місяців допитів КҐБ! Лякали судом, щоб підписав співпрацю. А я не підписував, казав, судіть, якщо є за що. Та не буду з себе героїку вдавати, мало було приємного. Довели мене до клаустрофобії, не давали спати, постійно дзвонили телефони. А потім почалася горбачовська відлига, і це фактично мене врятувало. Відтак активно співпрацювали з Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком. Як почалася перебудова, всі документи вже заховали.
Хоча вже й у незалежній Україні мені приписали ще три статті.
Тиждень.ua: А це з чим пов’язано?
– Коли став головою міста і взявся за реформи, тоді навперейми між собою ганялися два місцеві генерали – міліції та служби безпеки. Відкрили справу за період, коли я керував обласним фондом держмайна. Ситуація стосувалася приватизації одного недобудованого місцевого заводу. В приватизацію, згідно з голосуванням колективу, була введена дружина директора. Мені казали, що це незаконно. На що я пояснював, що це була прерогатива колективу. Та цього було мало, вони відкрили кримінальні справи і два роки їх тягнули. Потім закрили-таки.
Тиждень.ua: Повернімося до теми визнання вояків ОУН-УПА. Ви готові ще раз поставити це питання українській владі?
– Я готовий. Але від української влади такого бажання не бачу. Я збираю докупи матеріали і сподіваюся, що це дасть поштовх наступному кроку. Знову організуємо збори булави десь у травні і порушуватимемо це питання.
Тиждень.ua: Не одне десятиліття вже триває конфлікт між вояками ОУН-УПА і ветеранами Червоної армії. Чи плануєте його залагоджувати?
– У нашому регіоні такого ніколи не було. Ми з ветеранами були в хороших стосунках. Тим паче, зараз як одних, так і інших вже мало залишилося живих. Найбільше, як казав Зеленчук, лишилося тих, що були НКВДистами, котрі сиділи в тилу, так звані тилові миші. Тобто тих, хто виконував імперську функцію, прирівняли до тих, хто вів війну проти фашизму.
Тиждень.ua: Як загалом оцінюєте політичну ситуацію в Україні?
– Помітний почерк політичного бездум’я або, точніше, виконання команд із Москви. Ми нікуди від неї не відійшли. Не зробивши люстрації кадрів, залишивши радянську систему служби безпеки, прокуратури, ми хочемо дістати цивілізовану державу?! Це – фантастика!
Росія давить Україну щосили і не припиняла за ці 20 років воєнних дій проти України. Це, на її думку, дружба. Та найстрашніше, коли така дружба панує в українському уряді. Ця так звана українська влада їздить по вказівки до Білокам’яної, де її тримають у стійці «струнко». Ми не знаємо, чому президент Янукович стоїть так само струнко перед маленьким Вовою і слухає цілу ніч, як йому вправляють мізки.
Вся ця епопея з червоними прапорами, війна пам’ятників… Владу взагалі лякає існування будь-яких ветеранів, пам’яток, які поважає народ. Це ж інспіровані справи, щоб спричиняти вибухи час від часу. Те саме стосується і переписування підручників, коли до них вносять ту героїку, якої не було. Велика біда, що народ не може осягнути історії, не знаючи правди, і живе з химерами в голові й ілюзіями, що нам хтось ззовні дасть державу та збудує її. Це цілковитий абсурд!
– Я не був членом ОУН-УПА. І в сім’ї моїй немає безпосередніх учасників подій ОУН-УПА. Мій дід воював в українському стрілецтві, брав участь у першому визвольному змаганні, потрапив навіть у полон до Італії.
А я став «братчиком» за пропозицією Михайла Зеленчука (попередній, нині покійний голова Братства – Ред. ) 9 жовтня 2008 року.
Тиждень.ua: А члени ОУН-УПА не були проти, коли вас призначали керівником братства?
– Обрання нового керівника ініціював сам Зеленчук. І попри те, що на зборах головної булави, на які з’їхалися вояки ОУН-УПА зі всієї України, один із членів пропонував відкласти це питання, інші його не підтримали. Та й слово Зеленчука завжди було вагомим.
Тиждень.ua: Скільки нині членів налічує братство?
– Мені важко сказати. Наразі лише збираю цю інформацію по Україні. Зокрема, у нашій області – близько 600 осіб. А «чистих» членів – навіть не половина цієї кількості. Хоча зробити загальну статистику доволі складно. Більшості членів уже понад 85 років. УПА вже відходить і треба набирати братчиків, щоб їхню працю донести наступникам. А тому зараз заохочуємо молодь, відкриваємо музеї, набираємо «братчиків», щоб завершити основну справу вояків ОУН-УПА, архівуємо численні матеріали. Чимало з них я взяв у самого Зеленчука. Маю надію, що за два – три місяці завершимо цю роботу.
Попри це, час показав, що ОУН-УПА виконали велику місію, але вона ще не доведена до кінця. Про це і Зеленчук часто говорив. Тривалий час експансії більшовизму у Східній Україні практично винищив інтелект і національну гідність українців, тоді як рух УПА зберіг тенденцію до втримання національної гідності і здобутку держави. Українська держава проголошена, можливо, завдяки їхній праці, але держава, а саме уряд і комуністи, не визнають тих, хто воював за неї.
У Франції ж УПА включили до антифашистського блоку. Відповідне рішення схвалило 24 січня 1995 року Екзекутивне бюро Європейської конфедерації колишніх комбатантів, що затвердили прийняття Всеукраїнського братства ОУН-УПА до конфедерації. Підписав документ про це генерал армії Жанну Ляказ. Цьому сприяв генеральний делегат в Україну Товариства бувших вояків армії УНР у Франції Володимир Ковальчук.
А українська незалежна держава, український уряд продовжує стверджувати, що це – спільники колабораціонізму-фашизму і змішують історичні проблеми «мельниківства» і «бандерівства» та створюють тяжку національну проблему.
Тиждень.ua: Питання визнання ОУН-УПА в Україні ще й досі дискусійне. Ви збираєтеся ініціювати переговори з чинною владою для вирішення цього питання? Чи воно непринципове?
– Це питання залишиться принциповим навіть після того, як не стане жодного воїна ОУН-УПА. Воно є таким і з морального боку, і з боку справедливості. Ті, хто, не маючи своєї держави, поклав голову на плаху, виступили проти двох імперій – російської і німецької.., не мають визнання Української держави. То, хто керує нею? Вочевидь ті, хто виконує завдання імперії – не дати Україні стати самостійною державою і не дати майбутнього дітям і онукам, ліквідувати таку націю, як українці, цілком.
Сподіваюся, що архівні матеріали дадуть можливість нам розкрити правду про УПА. Наразі чимало з них не можна оприлюднити, бо ще не сплив термін давності. Я неодноразово спілкувався з працівниками СБУ з цього приводу, мовляв, покажіть архіви, і всі питання (щодо ОУН-УПА. – Ред.) зникнуть. У відповідь чув, що це неможливо, бо, за їхніми словами, одні на одних «стучали», тому оприлюднення спричинить внутрішню ворожнечу і навіть бажання помсти. Та хіба у 90 років хтось комусь мститиме?! Натомість можна було б довести, що людей робили «стукачами». Я сам добре знаю цю техніку, бо 1986 року пережив вісім місяців допитів у КҐБ. У лавах УПА кожен третій сам себе стріляв, щоб не потрапити до рук «гуманної радянської системи», бо знав, що людське терпіння не безмежне, а друзів зраджувати не можна.
Тиждень.ua: Ви були арештовані у 1986?
– Я працював на військовому радіозаводі. В той час постійно запускали «щурів», які слухали, хто що скаже. А я такий, що думаю, те й говорю. Завершилося це тим, що мені підіслали стукача, який часто приходив до мого будинку і приносив мені газету «Неділя», датовану 1928–1943 роками. Відтак дізнався, що це видання було арештоване в бібліотеці когось, кого посадили в тюрму. А мені давали по номеру, щоб накопичилася. А потім зробили обшук, забрали газети і до того ще й долучили 30 кг моєї літератури. Вісім місяців допитів КҐБ! Лякали судом, щоб підписав співпрацю. А я не підписував, казав, судіть, якщо є за що. Та не буду з себе героїку вдавати, мало було приємного. Довели мене до клаустрофобії, не давали спати, постійно дзвонили телефони. А потім почалася горбачовська відлига, і це фактично мене врятувало. Відтак активно співпрацювали з Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком. Як почалася перебудова, всі документи вже заховали.
Хоча вже й у незалежній Україні мені приписали ще три статті.
Тиждень.ua: А це з чим пов’язано?
– Коли став головою міста і взявся за реформи, тоді навперейми між собою ганялися два місцеві генерали – міліції та служби безпеки. Відкрили справу за період, коли я керував обласним фондом держмайна. Ситуація стосувалася приватизації одного недобудованого місцевого заводу. В приватизацію, згідно з голосуванням колективу, була введена дружина директора. Мені казали, що це незаконно. На що я пояснював, що це була прерогатива колективу. Та цього було мало, вони відкрили кримінальні справи і два роки їх тягнули. Потім закрили-таки.
Тиждень.ua: Повернімося до теми визнання вояків ОУН-УПА. Ви готові ще раз поставити це питання українській владі?
– Я готовий. Але від української влади такого бажання не бачу. Я збираю докупи матеріали і сподіваюся, що це дасть поштовх наступному кроку. Знову організуємо збори булави десь у травні і порушуватимемо це питання.
Тиждень.ua: Не одне десятиліття вже триває конфлікт між вояками ОУН-УПА і ветеранами Червоної армії. Чи плануєте його залагоджувати?
– У нашому регіоні такого ніколи не було. Ми з ветеранами були в хороших стосунках. Тим паче, зараз як одних, так і інших вже мало залишилося живих. Найбільше, як казав Зеленчук, лишилося тих, що були НКВДистами, котрі сиділи в тилу, так звані тилові миші. Тобто тих, хто виконував імперську функцію, прирівняли до тих, хто вів війну проти фашизму.
Тиждень.ua: Як загалом оцінюєте політичну ситуацію в Україні?
– Помітний почерк політичного бездум’я або, точніше, виконання команд із Москви. Ми нікуди від неї не відійшли. Не зробивши люстрації кадрів, залишивши радянську систему служби безпеки, прокуратури, ми хочемо дістати цивілізовану державу?! Це – фантастика!
Росія давить Україну щосили і не припиняла за ці 20 років воєнних дій проти України. Це, на її думку, дружба. Та найстрашніше, коли така дружба панує в українському уряді. Ця так звана українська влада їздить по вказівки до Білокам’яної, де її тримають у стійці «струнко». Ми не знаємо, чому президент Янукович стоїть так само струнко перед маленьким Вовою і слухає цілу ніч, як йому вправляють мізки.
Вся ця епопея з червоними прапорами, війна пам’ятників… Владу взагалі лякає існування будь-яких ветеранів, пам’яток, які поважає народ. Це ж інспіровані справи, щоб спричиняти вибухи час від часу. Те саме стосується і переписування підручників, коли до них вносять ту героїку, якої не було. Велика біда, що народ не може осягнути історії, не знаючи правди, і живе з химерами в голові й ілюзіями, що нам хтось ззовні дасть державу та збудує її. Це цілковитий абсурд!
Немає коментарів:
Дописати коментар