Петриківка відома нам здебільшого як унікальне явище вітчизняного та світового народного мистецтва, батьківщина давнього українського розпису. Та не всі знають, що на території селища є унікальний архітектурний об’єкт, гідний уваги туристів та допомоги держави
Біля Білої церкви
Стоїть у центрі Петриківки старовинна архітектурна пам’ятка, що здатна не лише розповісти про славетне минуле цього козацького краю, а й викликати тяжкі роздуми про долю наших духовних святинь, ставлення до них сучасників. Це церква Різдва Пресвятої Богородиці, або Біла церква, як її називають у народі. Побудована одразу після руйнації Запорізької Січі на кошт козацької старшини, нині вона «обезглавлена» та спустошена, мов розрита грабіжниками старовинна могила. Вже тривалий час у церкви немає куполів - тож під час служби тут можна побачити небо. За переказами, саме виконуючи бажання останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського, козаки почали будувати даний цегляний храм. Та величі духовної святині славетний Калниш уже не побачив - помер у засланні на Соловках. А ось церква лишилася у спадок нащадкам козаків, як згадка про останню добу розквіту запорізької вольниці. Року власної побудови 1812-го, храм виглядав величним: цегляний, із колонами, трипрестольний, із напівкруглою вівтарною частиною і притвором. Згодом будівлю обкували металом, пофарбували у білий колір - за це і стали називати її Білою церквою.
Стоїть у центрі Петриківки старовинна архітектурна пам’ятка, що здатна не лише розповісти про славетне минуле цього козацького краю, а й викликати тяжкі роздуми про долю наших духовних святинь, ставлення до них сучасників. Це церква Різдва Пресвятої Богородиці, або Біла церква, як її називають у народі. Побудована одразу після руйнації Запорізької Січі на кошт козацької старшини, нині вона «обезглавлена» та спустошена, мов розрита грабіжниками старовинна могила. Вже тривалий час у церкви немає куполів - тож під час служби тут можна побачити небо. За переказами, саме виконуючи бажання останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського, козаки почали будувати даний цегляний храм. Та величі духовної святині славетний Калниш уже не побачив - помер у засланні на Соловках. А ось церква лишилася у спадок нащадкам козаків, як згадка про останню добу розквіту запорізької вольниці. Року власної побудови 1812-го, храм виглядав величним: цегляний, із колонами, трипрестольний, із напівкруглою вівтарною частиною і притвором. Згодом будівлю обкували металом, пофарбували у білий колір - за це і стали називати її Білою церквою.
Духовне відновлення
Трипрестольний храм славився далеко за межами селища. У його вівтарі зберігалася одна з найбільших святинь петриківської землі - ікона Божої Матері з преподобними Антонієм і Феодосієм Печерськими, до якої приходили молитися парафіяни з усієї округи. (На центральному ж престолі храму розташовувалася ікона на честь Різдва Божої Матері. Лівий був присвячений апостолу Андрію Первозванному, правий - покровителю запорозьких козаків Святителю Миколаю).
Та в 30-ті роки церкву спостигає лихо: більшовики розстріляли священиків, давні книги та реманент знищили, як і унікальний розпис стін. У будівлі ж влаштували клуб, потім зерносховище, склад хімічних речовин. Та й після Великої Вітчизняної війни святиню не вберегли - храм підпалили. Прикро, що й за час української незалежності не додалося кращих змін: на ремонт пошкодженої будівлі держава не знаходила коштів. На щастя, в 2004 році доля подарувала церкві хорошого настоятеля, який опікується нею до сьогодні та намагається власними силами зберегти святиню, захистити від остаточної руйнації. Архімандрит Іов багато зробив для збереження храму: встановив у ньому вікна, двері, а в одному з престолів - відновив дах. Поряд із Білою церквою звів ще одну тутешню духовну «знаменитість» - невелику, немов вимальовану, дерев’яну церкву на честь апостолів Петра і Павла, що вже освятив митрополит Іриней.
Трипрестольний храм славився далеко за межами селища. У його вівтарі зберігалася одна з найбільших святинь петриківської землі - ікона Божої Матері з преподобними Антонієм і Феодосієм Печерськими, до якої приходили молитися парафіяни з усієї округи. (На центральному ж престолі храму розташовувалася ікона на честь Різдва Божої Матері. Лівий був присвячений апостолу Андрію Первозванному, правий - покровителю запорозьких козаків Святителю Миколаю).
Та в 30-ті роки церкву спостигає лихо: більшовики розстріляли священиків, давні книги та реманент знищили, як і унікальний розпис стін. У будівлі ж влаштували клуб, потім зерносховище, склад хімічних речовин. Та й після Великої Вітчизняної війни святиню не вберегли - храм підпалили. Прикро, що й за час української незалежності не додалося кращих змін: на ремонт пошкодженої будівлі держава не знаходила коштів. На щастя, в 2004 році доля подарувала церкві хорошого настоятеля, який опікується нею до сьогодні та намагається власними силами зберегти святиню, захистити від остаточної руйнації. Архімандрит Іов багато зробив для збереження храму: встановив у ньому вікна, двері, а в одному з престолів - відновив дах. Поряд із Білою церквою звів ще одну тутешню духовну «знаменитість» - невелику, немов вимальовану, дерев’яну церкву на честь апостолів Петра і Павла, що вже освятив митрополит Іриней.
Архітектурна пам’ятка
Новий храм теж має чим здивувати: він пахне смерекою (дерево привезли з Західної України), а місцевий іконостас - справжнє диво різьблення. «Відродив би й Білу церкву, - зазначає панотець, - наразі землю, що колись перебувала у власності церкви, ще не передали громаді. Є проблеми з оформленням документації. Чекаємо на їхнє вирішення».
За законом Біла церква - пам’ятка архітектури. Тож без дозволу влади не можна тут навіть цвях забивати. Так і руйнується святиня безпорадна. Жаль, бо цікава вона для туристів: летять, мов мухи на мед, почувши, яка старовинна. Влада району вже неодноразово зверталася до державних органів щодо вирішення даного питання. Досі очікує на допомогу.
Новий храм теж має чим здивувати: він пахне смерекою (дерево привезли з Західної України), а місцевий іконостас - справжнє диво різьблення. «Відродив би й Білу церкву, - зазначає панотець, - наразі землю, що колись перебувала у власності церкви, ще не передали громаді. Є проблеми з оформленням документації. Чекаємо на їхнє вирішення».
За законом Біла церква - пам’ятка архітектури. Тож без дозволу влади не можна тут навіть цвях забивати. Так і руйнується святиня безпорадна. Жаль, бо цікава вона для туристів: летять, мов мухи на мед, почувши, яка старовинна. Влада району вже неодноразово зверталася до державних органів щодо вирішення даного питання. Досі очікує на допомогу.
Хустка Катерини II
Під час нашої подорожі до Петриківки отець Іов детально розповів приїжджим про храм, ознайомив з історією його зведення. А ще показав місцевий артефакт, що зберігається у церковному вівтарі, - хустку Катерини II. Її нещодавно принесла до святині, як подарунок, місцева мешканка. Петриківці й досі переказують історію про те, як їхнє селище під час своєї подорожі до Катеринослава відвідала Імператриця. За велінням князя Потьомкіна, назустріч її карети, на так званий «Брильовий шлях», вийшли жителі селища. Серед інших була й удовиця на прізвище Головата, яка мала дев’ятьох дочок. Коли цариця вийшла з карети, селянка запропонувала їй яблука. За таку щедрість Катерина II подарувала жінці хустину та пророчо зазначила: «Коли завершиться будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці - прив'яжіть хустину до ікони Божої Матері. Се буде на добро». Ту вовняну хустину, прикрашену вишивкою, тривалий час носили тамтешні жінки, й лише зараз, мов заклик до відродження духовної обителі, вона потрапила до храму.
Під час нашої подорожі до Петриківки отець Іов детально розповів приїжджим про храм, ознайомив з історією його зведення. А ще показав місцевий артефакт, що зберігається у церковному вівтарі, - хустку Катерини II. Її нещодавно принесла до святині, як подарунок, місцева мешканка. Петриківці й досі переказують історію про те, як їхнє селище під час своєї подорожі до Катеринослава відвідала Імператриця. За велінням князя Потьомкіна, назустріч її карети, на так званий «Брильовий шлях», вийшли жителі селища. Серед інших була й удовиця на прізвище Головата, яка мала дев’ятьох дочок. Коли цариця вийшла з карети, селянка запропонувала їй яблука. За таку щедрість Катерина II подарувала жінці хустину та пророчо зазначила: «Коли завершиться будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці - прив'яжіть хустину до ікони Божої Матері. Се буде на добро». Ту вовняну хустину, прикрашену вишивкою, тривалий час носили тамтешні жінки, й лише зараз, мов заклик до відродження духовної обителі, вона потрапила до храму.
Анфіса Букреєва, фото автора
http://www.vesti.dp.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=21271%3A2014-03-27-13-10-52&catid=169%3A2012-01-22-16-28-18&Itemid=623
Немає коментарів:
Дописати коментар