Місто на Дніпрі. Як би його не називали в різні часи:Кодак, Половиця, Єкатерінослав, Катеринослав, Новоросійськ, Дніпропетровськ або Днєпропєтровск, Січеслав, останні
часи від Совєтів в народі живе одна єдина назва міста - Днєпр, або українською Дніпро...

понеділок, 10 серпня 2015 р.

ТОПОНІМІЧНА РЕФОРМА НАШОГО МІСТА

Памятка
до громадських слухань
з  питань топонімічної реформи
на виконання Закону України № 2558
про засудження комуністичного і
нацистського тоталітарних режимів
в Україні


         24 роки  незалежної України переконливо показали  історичну безперспективність подальшого функціонування пострадянської моделі організації життя суспільства. Нову, модерну Україну неможливо побудувати на старій історичній та національній свідомості – свідомості не- самодостатнього і провінційного суспільства, уламка колишніх імперій.
         Наше сьогодення і майбутнє потребує щирих і реальних реформ у галузях економіки, військової справи, охорони здоров’я, освіти, науки, культури,  соціуму, політикуму тощо. В цьому комплексі змін своє помітне місце має посісти топоніміка, яка щодня може  відроджувати і зберігати історичну пам’ять про тисячолітню державну й культурну традицію Русі – України, утверджувати сучасну історичну свідомість та мислення українського суспільства як європейського, вільного, демократичного і  соборного.

        Мета топонімічної реформи:  розробити і втілити в життя нову топонімічну модель міста-мегаполіса  як обласного центру сучасної України.

        Завдання топонімічної реформи:
-         провести засобами топоніміки декомунізацію історичної й національної свідомості мешканців обласного центру, тим самим сприяючи подоланню ментального зв’язку з радянсько-комуністичним тоталітарним і посттоталітарним минулим;
-         повною мірою розкрити українську топонімічну складову через віддзеркалення всіх основних етапів української історії та культури, зокрема князівського, козацького періодів, українського ХІХ століття, національно-визвольних змагань ХХ ст. та сучасного етапу держави України;
-         здійснити залюднення топоніміки міста видатними  українськими діячами, які зробили вагомий внесок у поступ вітчизняної  економіки, соціуму, політикуму, духовності та культури і мали тісний зв’язок з нашим краєм;
-         актуалізувати  український термінологічно-понятійний апарат, що  сприяло б відродженню і збереженню історичної і національної пам’яті;
-         утвердити європейське походження і вектор розвитку міста і України в цілому;
-         відновити ряд історичних  топонімічних назв, які були викреслені з історичної пам’яті за часів комуністично-радянського режиму.




Принципи топонімічної реформи:

 - науковість;
 - комплексність і системність;
 - поєднання загальнонаціонального, регіонального і краєнавчого підходів;
 - гласність.




Основні особливості урбогенезису міста:

У процесі перейменування міста слід враховувати, що в ході заснування й розвитку Дніпропетровська простежуються дві урбогенетичні лінії. Одна, назвемо її лівобережною, веде початок від козацького містечка Самарь і Новобогородицької фортеці до Катеринослава І Кільченського, а звідти до Катеринослава  Дніпровського ІІ. Інша – правобережна – від Кодака (Старого і Нового) до Катеринослава ІІ Дніпровського. Отже, є підстави вести мову про не однолінійність, а білінійність урбогенезису нашого міста, і це є першою його особливістю. Друга особливість процесу урбогенезису полягає в тому, що він характеризується поліцентричністю. Її сутність полягає в тому, що урбогенетичні імпульси надходили від різного типу населених пунктів: українських козацьких міст пізнього Середньовіччя та ранньомодерного періоду, міст-фортець польського та російського походження та українських козацьких слобід. Слід виділити і третю особливість – урбогенезис нашого міста започаткувався і набув розвитку вже у домодерні періоди. Лівобережна лінія урбогенезису Дніпропетровська має початком пізнє Середньовіччя (ХІV–ХVІ ст.), а правобережна – ранньомодерний час (ХVІІ ст.).
      Усе це веде до висновку, що є наукові підстави відмовитися від імперської та радянської історіографічних версій, які обмежували початок урбогенезису міста останньою чвертю ХVІІІ ст. (1776 р. або 1887 р.) і ототожнювали його лише з Катеринославом. Визнання українських козацьких  першопочатків Дніпропетровська важливе і з погляду  на наукову критику старих міфологем про нібито запустіння Придніпров’я в період пізнього Середньовіччя і ранньомодерної доби та про культурно-цивілізаційну місію в українських землях тих часів політично- і культурно домінуючих народів-націй. Не менш суттєвим є усвідомлення тісних контактів нашого краю із західноєвропейськими країнами.



      Чому не Дніпропетровськ?

       Наше місто стало називатися «Дніпропетровськ» у 1926 р. Це далеко не перша назва. Углиб  Високого Середньовіччя уходить козацьке містечко Стара Самарь на Лівобережжі. У 1645–1650 рр. за часів Богдана Хмельницького зародилося українське ранньомодерне місто-фортеця Новий Кодак, яке у ХVІІІ ст. стало паланковим, а згодом повітовим центром. Від 1787 р. наше місто стало називатися Катеринослав, щоб утвердити владу Російської імперії на колишніх землях Війська Запорозького низового.                       У 1926 р. більшовицька влада вирішила змінити бренд, сполучивши назву великої  європейської річки Дніпро, яка оспівана нашим народом у віках, і постать тодішнього «всеукраїнського старости», фактично номінального глави радянської України Г. І. Петровського. Мета такого сполучення була одна  – утвердити у свідомості  наших городян ідею керівної ролі більшовицької партії в житті суспільства. Втім, вже у 1991 р. комуністична влада остаточно втратила підтримку народу і зійшла з історичної арени як керуюча і спрямовуюча політична сила. Втім, більшовицький бренд у назві нашого міста ще й досі живий. Чи виправдано подальше його існування? Адже до нього вже так звикли.
        Щоб дати відповідь на це запитання, розглянемо хоча б стисло роль і місце в українській історії Г. І. Петровського. Злиденне дитинство Григорія Петровського, який через брак коштів не зміг завершити навіть третього класу духовної семінарії, виснажлива праця  з 12-ти років у ковальській майстерні в Харкові привели його в пошуках кращої долі  у Катеринослав.                   У місті на Дніпрі він швидко залучився до  підпільних гуртків та організацій, ставши російським соціал-демократом і професійним революціонером.                У 1913 р. Г. І. Петровський – лідер більшовицької фракції ІV Державної  думи Російської імперії, ідеологічний та політичний супротивник не тільки царського режиму, а й  українського національного руху.
        Уже  30 листопада 1917 р.  призначений народним комісаром внутрішніх справ радянської Росії, яка незабаром розвязала війну проти УНР.  На новій посаді він перебував до березня 1919 р. і успішно проводив у життя політику більшовицького червоного терору. На ІІІ зїзді рад у 1919 р. його обрали номінальним керівником тодішньої УСРР – Головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету.  11 грудня 1919 р. на спільному засіданні ВУЦВК і РНК УСРР, яке відбулося в Москві, Г. І. Петровський став Головою Всеукраїнського революційного комітету. Він активно працював над встановленням повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України, придушенням антибільшовицьких, особливо національних сил, упровадженням політики «воєнного комунізму». Отже, в 1917–1921 рр. більшовик-ленінець                                Г. І. Петровський – послідовний борець проти Української Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Української Народної Республіки періоду Директорії.
        У 1919–1938 рр. Г. І. Петровський  – член Політбюро ЦК КП(б)У.                          У 1922 р. – один з творців Радянського Союзу. У серпні 1922 р., представляючи Україну у складі комісії з підготовки союзного договору, повністю підтримав проект Й. Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах. У грудні           1922 р. від УСРР підписав Договір про утворення СРСР. У 1923 р. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника,                          О. Шумського, Х. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних началах. У 1922–1937 рр. — один із заступників голови ЦВК СРСР. У 1937–1938 рр. — заступник голови Президії Верховної Ради СРСР.
         Як один з державних і партійних лідерів радянської України,                                   Г. І. Петровський несе персональну відповідальність за політику більшовизму в Україні періоду 1920–1930-х рр., зокрема за  утвердження сталінського тоталітарного режиму, насильницьку колективізацію сільського господарства, Голодомор 1932–1933 рр., масові політичні репресії,                        згортання українізації та розстріляне відродження 1930-х рр. У 1939 р.                      Г. І. Петровський направлений Й. Сталіним на посаду заступника директора з адміністративно-господарської частини Музею революції в Москві. Позбувся опали лише після смерті диктатора і став одним із символів генерації «старих більшовиків». Чи може такий символ надалі працювати на користь майбутніх поколінь незалежної, суверенної,  вільної, демократичної та правової держави Україна? На наш погляд, відповідь риторична.
         


Обґрунтування нової назви міста:

       За вищезазначеного варто звернути увагу на основні варіанти нової назви міста. Перша – Дніпрослав – містить елементи двох попередніх назв (Катеринослав і Дніпропетровськ), що дозволяє утвердити тяглість і спадкоємність топонімічної традиції. Ключовим є те, що саме Дніпро є місто- утворюючим чинником нашого міста, адже об’єднує дві частини міста на обох сторонах Дніпра. Уславлення в назві міста Дніпра як сакрального природного об’єкту України  сприятиме консолідації населення мешканців краю. До того ж у топоніміці України і Європи така назва є унікальною. Слід зважити й на благозвучність найменування і його похідних: Дніпрославська область, Дніпрославщина, Дніпрославці, Дніпрославський тощо.                           В українській мовній традиції подібні форми відомі ще з часів давнини, наприклад літописи назавжди закарбували у своїх текстах місто Переяслав. Утвердження нової офіційної назви Дніпрослав не буде суперечити скороченій, побутово-розмовній назві Дніпро, яка набула поширення останнім часом. Дніпрослав – назва, яка зберігає все краще з попередніх епох і синтезує історичний досвід заради майбутнього, звучить гідно, гордо і гучно!
      Ще один популярний варіант назви – Січеслав – є однією з історичних неофіційних назв міста, який містить яскраво виражену національно-патріотичну складову, уславлюючи Запорозьку Січ як важливий етно-, соціо- і духовно-культурно утворюючий чинник українського народу-нації. Зародившись за часів Української революції 1917–1921 рр., цей термін відновився за часів  Перебудови, а особливо популяризувався за Незалежності України. Нині ця назва набула нового звучання за умов АТО.
       Не можна обійти увагою ще одну історичну назву – Новий Кодак, який постав у 1645–1650 рр. за часів Б. Хмельницького як українське ранньомодерне місто-фортеця.
        У процесі обговорення топонімічних змін виявилися симпатики й такої назви, як Дніпровськ. На їх погляд, постання такого топоніму є логічним за умов існування Верхньодніпровська і Нижньодніпровська.
        У питанні про топонімічну реформу слід керуватися не вузькокорпоративними, вузькопартійними чи особистими уподобаннями,  а інтересами майбутніх поколінь наших громадян.   Усі можливі труднощі на непростому шляху топонімічних змін допоможе подолати почуття глибокої любові до рідної Батьківщини-України. Кожному із нас слід закарбувати в пам’яті безсмертні слова Тараса Шевченка:
Свою Укрáїну любіть,
        Любіть її…во время люте,
        В останню, тяжкую мінуту
                                                За неї Господа моліть!



                                                                                                   Світленко С.І.




2 коментарі:

  1. ДНІПРО. МОЄ МІСТО.
    пісня

    Коли з ранку новий починаю свій день – Ще рідкі машини й на вулицях мало людей – Моє місто чистим небом раннім Та блиском проміння зустрічає, Чекає, хвилюється, зве. Моє місто жити надихає, Моє місто мріє і страждає, І в серце стікає моє.

    Це місто і сенсом, і змістом наповнило край. Розлігся широко обабіч Дніпро вздовж Дніпра. Моє місто мудре й величаве, Моє місто вчиться і навчає, І є бастіоном добра. Моє місто трудиться і б’ється, Надвечір ще й стомлено сміється, Мій мужній Дніпро, син Дніпра.

    Не тільки в турботах щоденних живе тут народ. Звичайно, для свята, для дійства знайдеться з нагод. І місто готує свої страви, Святкують і лівий берег, й правий, Гостинно за кожним столом. І грають баяни і роялі На сценах театрів і реалій І пісня пливе над Дніпром.

    І влітку, і взимку, в осінній й весняній порі, Чудовий цей красень, це місто, Дніпро на Дніпрі. Моє місто справами своїми Одним є із стрижнів України І честі її оберіг. Моє місто просто так і зветься, Лишається в кожнім нашім серці Любимим Дніпром на Дніпрі.

    02.05.2015

    ВідповістиВидалити
  2. ДНІПРО, на карті Боплана позначене французькою d'Niper
    На грецьких Борисфен, десь ще Славутич... Багато назв нашої величної ріки але це не для міста. Хоч звучить і краще за Харків, благозвучніше разів в сотні...

    ВідповістиВидалити