В суботу відбувався ярмарок у старому козацькому селі Петриківці.
Все, що влада могла написати про нього в Вікіпедії українській, так це:
" Петрикі́вка — селище міського типу, центр Петриківського району Дніпропетровської області, Україна.
Тепер можуть ще і дописати що відома своїм ярмарком, що хоч і молодий за часом, проте не гірше, начебто, Сорочинського.
Та все це вона робить, аби провести петриківський розпис до визнання світовою організацією ЮНЕСКО його міжнародним надбанням.
Колишній намісник Януковича на Січеславщині О.Вілкул загорівся цією ідеєю та підтримує її вже з крісла віце-прем'єра.
Та насправді Петриківка доволі старе село. Ще з часів Богдана Хмельницького засноване козаком Петриком, пізніше хутори тут були влаштовані і козаком Чорним. Коли поселення розрослось, сюди перенесли церкву з одного з сел, що ближче до Кам'янського та часто затоплювалось повенями дніпровськими. А за часів останнього Кошового отамана Війська запорозького низового Петра Калнишевського перебудували її з вже цегли. В радянські часи вона була зруйнована в 1930-тому році і не відновлена ще досі. Мій предок служив там службу чернцем звідси і прізвище тому моє Черненко.
Чому правдиву інформацію про козацьке поселення, що і в часи царату залишалось не закріпаченим і вільним козацьким поселенням, нова влада продовжує замовчувати? Може тому, що і досі та влада є окупаційною?
Та ніколи раби не робили і не піднімали мистецтво народне. Лише вільна людина могла розписати чи власні вироблені скрині, чи власні побілені хати-мазанки на свій смак. Саме з волі і вийшов отой відомий вже на весь світ петриківський розпис. Перші засновники її ще пам'ятали і вільне життя, і кобзарів, і достаток та щастя, яке в ті часи панувало в петриківських хатах.
Перше, що вразило, при приїзді нас, так це москальський говор, що лунав звідусіль, поки розташовувались гості, що приїхали продавати. Ні, вони звісно не з москальщини. Всіх, чи більшість їх пригнала влада. От кожен і мав поставити галочку, що відбув тут належний час і привіз з собою щось показати.
Від кожного району були представлені різні вироби майстрів та колективи у окремих наметах, адже талановитих українців вистачає всюди.
Збоку поставили сцену і відкриття виставки почалось з виступу заступника намісника в місті Січеславі. що окупаційна влада іменує Дніпропетровськом.
На сцені звучали виступи колективів самодіяльних, звісно були і українські, але вухо різали виступи ложкарів, та сором'яцькі частушки якогось з москальських колективів . Проте я добре розумію представників німецького Ямбурга, що по-москальські та по-німецькі співали, вони української не хотіли вчити, бо влада була москальська всі часи, що поселила їх на козацькі землі.
Декілька разів чудово виступав козацький гурт молодих хлопців, що в сучасному стилі подавали свої пісні. Та того було замало.
Навколо стадіону розташувались представники різних районів, так з Криничанського району, теж колишнього козацького краю, вироби народних майстрів закрили якимось москальським непотрібом від якогось кафе, посадили дівчат у нарядах часів Петра першого, що знищив козацьку столицю. А на стадіоні привезені аніматори, гидке західне слово, але без нього ніяк. розважали публіку з підлітків все тими ж москальськими та західними іграми, і линули не наші пісні і не наші забави звідти весь час.
Ганьба та й годі.
Так мабуть все б і відбувалось. аби не наше Військо низове запорізьке. Господарі свята дали нам розташуватись по центру.
Хлопці з Галушківки з Протовчанської паланки нашого війська влаштували розваги для дітей на конях.
Ми ж розмістились табором по центру стадіона та запропонували декілька видів розваг.
Хтось стріляв з луків. хтось міг повправлятись із шаблями та нагайками, та іншою зброєю козацькою.
Для підлітків улюбленими іграми стали стрільба з луків та биття наосліп лантухами.
Інші могли подивитись виставку невеличку козацьких старожитностей, походних ікон та хрестів, та зброї різних часів. Багато бажаючих було поїсти козацького куліша, що на всіх не вистачило, замалий казан взяли, як виявилось. Та чимало людей задовольнились лише чаюванням зі старовинного самовару 19 сторіччя.
Дехто каже, що то москальська звичка та москальський виріб. Та от згадємо відому казочку про Шульгу, що блоху підкував. Там одним з фігурантів виступає такий собі отаман Платов, що в Тулі керував збройним ділом. То що ж то за отаман такий? Виявилось, він останній обраний козацьким кругом отаман,саме за яким і живе наше відроджене військо зараз.
Після отамана Платова царі стали призначати своїх виплодків командувати козаками.
Мій прапрадід, що з потомків запорожських козаків, коли був наказним отаманом Всевеликого Війська Донського, забрав тіло останнього обраного отамана Платова з Москальщини та привіз і перепоховав його та ще двох отаманів в Воскресенській церкві нової козацької столиці запорожців Новочеркаську.
А те, що в Тулі на збройних заводах виготовлялись оті самовари, то вже всі знають. Козацький виріб не може вважатись москальським, бо козаки то не москалі!
Ну а фотографуватись з нашим козаком, вже привілей, і скористались ним чимало гостей ярмарку.
Отаман Фонду ім. І.Сірка Клешня вправляється з шаблями. Кожен бажаючий міг пройти майстер клас як з цієї так і з інших вправ.
Так виглядала головна частина табору.
Найбільше мабуть владу налякав цей прапор піднятий над козацьким табором. Приставили до нас з десяток ментів. Я довго не міг зрозуміти, чому вони біля нас стовбичать. Та наказ у них мабуть був такий. Кажуть намісник приїздив. та я його якось пропустив не бачив, а на сцену він не побажав піднятись. Захзав, глянув одним оком, та й поїзав звітуватись Вілкулу, що його дітище ще живе.
Та і Слава Богу!
На фото нижче Савур-гончар з дружиною.
Немає коментарів:
Дописати коментар