Від аріїв та скіфів - до космічних ракет
Фонди Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького налічують 250 тисяч експонатів. Співробітники докладають зусиль, щоб усі вони були у вільному доступі
Історія Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького нараховує півтора століття. Його початком прийнято вважати «Музеум старовин Катеринославської губернії», відкритий у дворянських зборах за ініціативою губернатора А. Фабра. Проте справжній історичний музей з’явився в Катеринославі лише 1905 року. В його створенні активну участь брав перший директор музею, відомий український історик Дмитро Яворницький. Його концепція і зараз визначає обличчя одного з провідних музеїв України, вважає старший науковий співробітник ДНІМ Алла МОСКАЛЕЦЬ.
— Відкрити свій музей влада дореволюційного Катеринослава хотіла давно. Не лише у дворянських зборах, але й в учбових закладах міста, наприклад, в комерційному училищі, існували невеликі музеї. Проте музей, в сучасному сенсі слова, з’явився саме завдяки Д. Яворницькому. Основу його склали зібрання катеринославських колекціонерів. Серед них найбільший внесок зробила родина відомого підприємця-мецената, першовідкривача залізняку в Кривому Розі Олександра Поля. Після його смерті музею подарували велику колекцію, яка нараховувала майже 5 тисяч експонатів. Окрім іншого, О. Поль збирав козацькі старовини, які стали базовими для музею. Частину речей передав і сам Д. Яворницький. Коли 1902 року його запросила влада Катеринослава, він поставив умову: якщо створювати музей, то потрібно побудувати спеціальну будівлю, яка ні в чому не поступатиметься кращим європейським зразкам. Проте заслуга Дмитра Івановича полягає ще й в іншому. Він не намагався копіювати столичні музеї, оскільки розумів, що це нереально і не потрібно. Д. Яворницький хотів, щоб новий музей відображав історію краю і його специфіку, що було дуже важливо. Тому на головному місці опинилася саме козацька тематика, адже сучасна Дніпропетровщина — місце розташування Запорозьких Січей. Саме тут починалося повстання під проводом Богдана Хмельницького, тут знаходиться могила Івана Сірка. Крім того, Д. Яворницький захоплювався археологією та етнографією. Він неодноразово брав участь у приватних розкопках, і сам зібрав велику колекцію археологічних знахідок. Робота зі збору етнографічного матеріалу проводилася столичними музеями, але там наш регіон не було представлено. Свої зусилля Д. Яворницький зосередив на зборі матеріалу, що відображає побут і культуру українського народу і запорозьких козаків. При цьому він не ігнорував багатонаціональну культуру мешканців Придніпров’я. Д. Яворницький прагнув зібрати все найцікавіше, що бачив у поміщицьких садибах і селянських хатах — одяг, козацьку зброю, предмети побуту. Завдяки цьому багато що вціліло для нащадків. Робота йшла швидко, і незабаром стало зрозуміло — приміщень не вистачає. Дмитро Іванович наполягав на тому, що музей повинен мати відкриті фонди, доступні для дослідників, і стати науковою установою, на базі якої проводитимуться конференції та з’їзди науковців. Для цих цілей знадобився великий актовий зал. Перед Першою світовою війною в Катеринославі розпочали будівництво другого корпусу музею, але революційні події зруйнували всі плани. Д. Яворницький очолював музей до 1933 року, поки не почалася боротьба Сталіна з українським буржуазним націоналізмом. Як директорові, йому вдалося не тільки зберегти музей, але й поповнити фонди. В роки революції, коли відбувалися погроми поміщицьких садиб і церков, Д. Яворницький самовіддано рятував книги, ікони, коштовні раритети. При цьому незрідка ризикував життям. У музеї збереглася «охоронна грамота» — невелика записка, видана батьком Махном. Розповідають, що Д. Яворницький врятував від знесення кафедральний Свято-Преображенський собор, запропонувавши створити в ньому... музей атеїзму. Пізніше «загравання» з релігією стало одним з пунктів звинувачення. Пригадали йому дружбу з М. Родзянком, листування з керівниками СВУ і багато іншого. Багатогранну діяльність Д. Яворницького відображено в багатотомному зібранні його епістолярної спадщини, яку видає музей. Непогано описана вона й у відомій книзі Івана Шаповала «У пошуках скарбів», хоча в ній багато анекдотичного, адже Д. Яворницький був непоганим «піарником» і любив створювати історичні міфи.
— Філією музею сьогодні є і будинок-музей Д. Яворницького. Напевно, не випадково він до цього очасу залишається культурним центром, де відбуваються виставки, презентації книг, виступи творчих колективів?
— З цим двоповерховим особняком з видом на Дніпро пов’язано багато важливих подій в житті Д. Яворницького. Швидше за все, його було побудовано за рахунок міської скарбниці, адже сам директор музею не був багатою людиною. Цей будинок відвідували багато відомих людей, з якими товаришував і листувався Дмитро Іванович. Тут він жив до самої смерті, але війна, яка розпочалась через рік, не пощадила ні будинок, ні музей. Влітку 1941 року було вивезено шість вагонів з найбільш коштовними експонатами — їх евакуювали до Казахстану. Передусім забирали вироби з дорогоцінних металів, антикваріат, зброю, але багато що залишили.
Далі починається досить темна історія. Коли до міста увійшли частини вермахту, не вдалося уникнути актів вандалізму. Очевидці розповідали, що німецькі солдати мили машини старовинними рушниками, які знайшли в музеї. Існує легенда, що співробітники музею здійснили спробу заховати або закопати частину коштовних експонатів. У жовтні 1941 року будівлю вподобав під свою резиденцію штатс-комісар Клостерман. Фахівці, що приїхали з Німеччини, провели інвентаризацію, й усі експонати перемістили до будівлі художнього музею. Вважається, що коли німці відходили, то вивезли велику кількість предметів археології, адже в роки окупації вони проводили на території області розкопки — шукали сліди Готської держави. Зараз щодо вивозу 20 вантажівок з історичними цінностями є великі сумніви. Музей не було повністю розграбовано, але від колишньої експозиції, створеної Д. Яворницьким, мало що залишилося. Багато експонатів «осіли» в евакуації або в післявоєнний час їх віддали музеям України — зокрема, предмети козацької старовини.
Музей, звичайно, відновили, але це вже була нудна і нецікава експозиція в радянському дусі, де чільне місце посідали звершення радянського народу. Таким він і залишався до 1976 року, коли влада Дніпропетровщини вирішила відзначити 200-річний ювілей міста. Довкола «круглої» дати точилися суперечки, тому була потрібна переконлива історична концепцію. Заслуга істориків і художників, які робили реконструкцію, полягає в тому, що вони зуміли поєднати непоєднуване. Не виходячи за рамки уніфікації, вони знову зробили музей унікальним і неповторним, показали його регіональну специфіку. Свою роль зіграв і той факт, що музей очолювала Агрипина Ватченко — рідна сестра «господаря» Дніпропетровщини О.Ф. Ватченко. Її родинні зв’язки допомогли вирішити багато питань, а виконана робота отримала високу оцінку — за реконструкцію її було нагороджено Шевченківською премією. Тоді ж було вирішено питання з будівництвом діорами, присвяченої форсуванню Дніпра. Велика заслуга в цьому належить співробітникові музею Віталієві Федоровичу Прокуді — учасникові звільнення Дніпропетровська. Варто відзначити, що грандіозна битва за Дніпро і зараз залишається маловивченим і недооціненим епізодом Другої світової війни.
— За радянських часів у Дніпропетровському історичному музеї була експозиція, присвячена землякові Леонідові Брежнєву.
— Тоді це було обов’язковим, адже в музеї існував розділ розвиненого соціалізму. Але, як я сказала, тоді вдалося вирішити питання реконструкції музею — було прибудовано вісім залів і другий поверх. У період «перебудови» і перших років незалежності зі зрозумілих причин почалася реекспозиція, проте незабаром вона припинилася. Замовляти дорогі проекти було просто не по кишені.
Слід зазначити, що обладнання нашого музею — унікальне. В його виготовленні брали участь шість підприємств. Заміна експозицій передбачає заміну устаткування, але про це сьогодні навіть не йдеться. Тому співробітникам доводиться вносити лише зміни. Таке можливо, коли є справжні експонати, адже муляжі їх не замінять.
Можу сказати, що музей має у своєму розпорядженні величезні фонди — 250 тис. експонатів. Останніми роками філією ДНІМ став Музей «Літературне Придніпров’я». Ми достатньо довго добивалися передачі будівлі, де бували О. Пушкін, В. Підмогильний, М. Свєтлов й інші відомі письменники. Було здійснено спробу відтворити дворянську садибу Фадєєвих-Ганів, в якій у дитинстві жила Олена Блаватська — ще одна знаменита землячка. Вже декілька років у музеї проводяться нічні екскурсії — ми використовуємо досвід європейських музеїв.
Крім того, важливою темою є космос. Дніпропетровськ через обороні підприємства багато років був закритим містом, але він і зараз залишається ракетно-космічною столицею України. Ця сторінка історії незмінно викликає інтерес гостей до нашого міста, тому найближчим часом буде відкрито «Парк ракет».
Взагалі, іноземців, що приїжджають до Дніпропетровська, більшою мірою цікавить специфіка краю. Це археологічні знахідки, пов’язані з кочовими народами: аріями, скіфами, сарматами, угорцями, болгарами, які жили в нашому степу. В зв’язку з цим слід згадати унікальну колекцію «кам’яних баб», яка налічує більше вісімдесяти статуй. Найстародавнішим і найкоштовнішим з них є Керносівський ідол. Зрозуміло, незмінний інтерес туристів викликає експозиція, присвячена історії запорозького козацтва. Концепція Д. Яворницького, як і раніше, визначає обличчя нашого музею.
— Відкрити свій музей влада дореволюційного Катеринослава хотіла давно. Не лише у дворянських зборах, але й в учбових закладах міста, наприклад, в комерційному училищі, існували невеликі музеї. Проте музей, в сучасному сенсі слова, з’явився саме завдяки Д. Яворницькому. Основу його склали зібрання катеринославських колекціонерів. Серед них найбільший внесок зробила родина відомого підприємця-мецената, першовідкривача залізняку в Кривому Розі Олександра Поля. Після його смерті музею подарували велику колекцію, яка нараховувала майже 5 тисяч експонатів. Окрім іншого, О. Поль збирав козацькі старовини, які стали базовими для музею. Частину речей передав і сам Д. Яворницький. Коли 1902 року його запросила влада Катеринослава, він поставив умову: якщо створювати музей, то потрібно побудувати спеціальну будівлю, яка ні в чому не поступатиметься кращим європейським зразкам. Проте заслуга Дмитра Івановича полягає ще й в іншому. Він не намагався копіювати столичні музеї, оскільки розумів, що це нереально і не потрібно. Д. Яворницький хотів, щоб новий музей відображав історію краю і його специфіку, що було дуже важливо. Тому на головному місці опинилася саме козацька тематика, адже сучасна Дніпропетровщина — місце розташування Запорозьких Січей. Саме тут починалося повстання під проводом Богдана Хмельницького, тут знаходиться могила Івана Сірка. Крім того, Д. Яворницький захоплювався археологією та етнографією. Він неодноразово брав участь у приватних розкопках, і сам зібрав велику колекцію археологічних знахідок. Робота зі збору етнографічного матеріалу проводилася столичними музеями, але там наш регіон не було представлено. Свої зусилля Д. Яворницький зосередив на зборі матеріалу, що відображає побут і культуру українського народу і запорозьких козаків. При цьому він не ігнорував багатонаціональну культуру мешканців Придніпров’я. Д. Яворницький прагнув зібрати все найцікавіше, що бачив у поміщицьких садибах і селянських хатах — одяг, козацьку зброю, предмети побуту. Завдяки цьому багато що вціліло для нащадків. Робота йшла швидко, і незабаром стало зрозуміло — приміщень не вистачає. Дмитро Іванович наполягав на тому, що музей повинен мати відкриті фонди, доступні для дослідників, і стати науковою установою, на базі якої проводитимуться конференції та з’їзди науковців. Для цих цілей знадобився великий актовий зал. Перед Першою світовою війною в Катеринославі розпочали будівництво другого корпусу музею, але революційні події зруйнували всі плани. Д. Яворницький очолював музей до 1933 року, поки не почалася боротьба Сталіна з українським буржуазним націоналізмом. Як директорові, йому вдалося не тільки зберегти музей, але й поповнити фонди. В роки революції, коли відбувалися погроми поміщицьких садиб і церков, Д. Яворницький самовіддано рятував книги, ікони, коштовні раритети. При цьому незрідка ризикував життям. У музеї збереглася «охоронна грамота» — невелика записка, видана батьком Махном. Розповідають, що Д. Яворницький врятував від знесення кафедральний Свято-Преображенський собор, запропонувавши створити в ньому... музей атеїзму. Пізніше «загравання» з релігією стало одним з пунктів звинувачення. Пригадали йому дружбу з М. Родзянком, листування з керівниками СВУ і багато іншого. Багатогранну діяльність Д. Яворницького відображено в багатотомному зібранні його епістолярної спадщини, яку видає музей. Непогано описана вона й у відомій книзі Івана Шаповала «У пошуках скарбів», хоча в ній багато анекдотичного, адже Д. Яворницький був непоганим «піарником» і любив створювати історичні міфи.
— Філією музею сьогодні є і будинок-музей Д. Яворницького. Напевно, не випадково він до цього очасу залишається культурним центром, де відбуваються виставки, презентації книг, виступи творчих колективів?
— З цим двоповерховим особняком з видом на Дніпро пов’язано багато важливих подій в житті Д. Яворницького. Швидше за все, його було побудовано за рахунок міської скарбниці, адже сам директор музею не був багатою людиною. Цей будинок відвідували багато відомих людей, з якими товаришував і листувався Дмитро Іванович. Тут він жив до самої смерті, але війна, яка розпочалась через рік, не пощадила ні будинок, ні музей. Влітку 1941 року було вивезено шість вагонів з найбільш коштовними експонатами — їх евакуювали до Казахстану. Передусім забирали вироби з дорогоцінних металів, антикваріат, зброю, але багато що залишили.
Далі починається досить темна історія. Коли до міста увійшли частини вермахту, не вдалося уникнути актів вандалізму. Очевидці розповідали, що німецькі солдати мили машини старовинними рушниками, які знайшли в музеї. Існує легенда, що співробітники музею здійснили спробу заховати або закопати частину коштовних експонатів. У жовтні 1941 року будівлю вподобав під свою резиденцію штатс-комісар Клостерман. Фахівці, що приїхали з Німеччини, провели інвентаризацію, й усі експонати перемістили до будівлі художнього музею. Вважається, що коли німці відходили, то вивезли велику кількість предметів археології, адже в роки окупації вони проводили на території області розкопки — шукали сліди Готської держави. Зараз щодо вивозу 20 вантажівок з історичними цінностями є великі сумніви. Музей не було повністю розграбовано, але від колишньої експозиції, створеної Д. Яворницьким, мало що залишилося. Багато експонатів «осіли» в евакуації або в післявоєнний час їх віддали музеям України — зокрема, предмети козацької старовини.
Музей, звичайно, відновили, але це вже була нудна і нецікава експозиція в радянському дусі, де чільне місце посідали звершення радянського народу. Таким він і залишався до 1976 року, коли влада Дніпропетровщини вирішила відзначити 200-річний ювілей міста. Довкола «круглої» дати точилися суперечки, тому була потрібна переконлива історична концепцію. Заслуга істориків і художників, які робили реконструкцію, полягає в тому, що вони зуміли поєднати непоєднуване. Не виходячи за рамки уніфікації, вони знову зробили музей унікальним і неповторним, показали його регіональну специфіку. Свою роль зіграв і той факт, що музей очолювала Агрипина Ватченко — рідна сестра «господаря» Дніпропетровщини О.Ф. Ватченко. Її родинні зв’язки допомогли вирішити багато питань, а виконана робота отримала високу оцінку — за реконструкцію її було нагороджено Шевченківською премією. Тоді ж було вирішено питання з будівництвом діорами, присвяченої форсуванню Дніпра. Велика заслуга в цьому належить співробітникові музею Віталієві Федоровичу Прокуді — учасникові звільнення Дніпропетровська. Варто відзначити, що грандіозна битва за Дніпро і зараз залишається маловивченим і недооціненим епізодом Другої світової війни.
— За радянських часів у Дніпропетровському історичному музеї була експозиція, присвячена землякові Леонідові Брежнєву.
— Тоді це було обов’язковим, адже в музеї існував розділ розвиненого соціалізму. Але, як я сказала, тоді вдалося вирішити питання реконструкції музею — було прибудовано вісім залів і другий поверх. У період «перебудови» і перших років незалежності зі зрозумілих причин почалася реекспозиція, проте незабаром вона припинилася. Замовляти дорогі проекти було просто не по кишені.
Слід зазначити, що обладнання нашого музею — унікальне. В його виготовленні брали участь шість підприємств. Заміна експозицій передбачає заміну устаткування, але про це сьогодні навіть не йдеться. Тому співробітникам доводиться вносити лише зміни. Таке можливо, коли є справжні експонати, адже муляжі їх не замінять.
Можу сказати, що музей має у своєму розпорядженні величезні фонди — 250 тис. експонатів. Останніми роками філією ДНІМ став Музей «Літературне Придніпров’я». Ми достатньо довго добивалися передачі будівлі, де бували О. Пушкін, В. Підмогильний, М. Свєтлов й інші відомі письменники. Було здійснено спробу відтворити дворянську садибу Фадєєвих-Ганів, в якій у дитинстві жила Олена Блаватська — ще одна знаменита землячка. Вже декілька років у музеї проводяться нічні екскурсії — ми використовуємо досвід європейських музеїв.
Крім того, важливою темою є космос. Дніпропетровськ через обороні підприємства багато років був закритим містом, але він і зараз залишається ракетно-космічною столицею України. Ця сторінка історії незмінно викликає інтерес гостей до нашого міста, тому найближчим часом буде відкрито «Парк ракет».
Взагалі, іноземців, що приїжджають до Дніпропетровська, більшою мірою цікавить специфіка краю. Це археологічні знахідки, пов’язані з кочовими народами: аріями, скіфами, сарматами, угорцями, болгарами, які жили в нашому степу. В зв’язку з цим слід згадати унікальну колекцію «кам’яних баб», яка налічує більше вісімдесяти статуй. Найстародавнішим і найкоштовнішим з них є Керносівський ідол. Зрозуміло, незмінний інтерес туристів викликає експозиція, присвячена історії запорозького козацтва. Концепція Д. Яворницького, як і раніше, визначає обличчя нашого музею.
Немає коментарів:
Дописати коментар