Голодомор та мешканці - два різні світи

Саме так схотілось назвати лист-звернення, відкритий лист від Тетяни Невської, про цьогорічні роковини величайшої трагедії світу - ГОЛОДОМОР.
Отже читайте

Переддень жалоби. 80 річниця голодомору-геноциду 1932-1933 років. ДніпроПЕТРОВСЬК. Вулиця КОСІОРА.

— Голодомор?! Да не было никакого голодомора!

— Да будьте вы прокляты со своим голодомором!

— Голодомор?! Пусть его Ющенко отмечает!

— Какой ещё голодомор?! Да это всё вы, бандеровцы, придумали!

— Никто ничего про голодомор и не знает. Только вы, бандеровцы, об этом говорите!

— Я родился в 33-м – никакого голодомора не было!

— Голодомор?! Да когда это было? История, кому сейчас это нужно?

Це лише частина почутого мною сьогодні. Враження
– немов знаходишся на полі бою. Ще й погляди. Або ж німе «Ні. Мені це не цікаво. Байдуже до вас, до ваших голодоморів і до своїх загиблих та виживши родичів». Байдуже. Якщо народу байдуже до самих себе і своїх нащадків, то що це? Натовп метеликів-одноденок?! Схоже на те. Тому й не по коліна вже, а по вуха у смітті. Тому й алкоголізм, наркоманія, змолодніла й неконтрольована злочинність. І, зауважте, людям до цього байдуже! Не звертають уваги, звикли. А наступне слово – «зникли»?!

Якої тільки лайки не почуєш. І це або просто так, або до теми голодомору, або мови. Навіть не про УПА чи Степана Бандеру. Про те, що голодомору не було, говорили якраз старі (навіть не просто старші) люди. А байдужими виявились молодші покоління.

«…Вже підроста четверте покоління,

      Та чи згада про прадідів своїх?!

      Запалюй свічку нині, Україно!

      Як спомин по загиблих і спогад про живих…»

Взагалі-то хотілось написати про День пам’яті. Про те, яким він є для нас: чорним чи світлим? Для кожного з нас. Чи він взагалі безколірний та химерний, немов вранішній туман, про який швидко забувається і нащо взагалі звертати увагу?!

Хотілось. Тепер ні. І це точно не туман, це щось інше, на кшталт полуди на очах, але й на вухах, розумі й душі разом із тим. Вони, ці люди, просто не бачили іншого, ніж те своє, звичне існування. Навіть не знають і не можуть збагнути, що може бути інакше. Інша інформація і засади спілкування, справжні моральні цінності і культура не десь на папері, а вживу серед людей. Показати їм це – наша задача. Показати, хоча вони самі цього ще не хочуть. «Господи, Боже наш, зміцни в нас любов до нашої нації, щоби могли ми в її інтересах і, навіть, проти волі її рятувати її від Твоїх ворогів.»

На цьому загальному тлі було дуже приємно чути й інші відповіді, бачити інші обличчя, очі, спілкуватись – бо розмови неодмінно зав’язувались самі собою. І тут вже мова не була перепоною: хтось переходив на українську, хтось залишався на російській, але те взагалі було поза увагою, то засіб, лише і тільки. А люди говорили, що обов’язково запалять свічку, бо роблять так вже не перший рік. Згадували події з власного дитинства, життя й переповідали спогади своїх батьків чи бабусь. Хтось вже чув по радіо, а хтось взагалі ще не чув, але дякував і казав, що неодмінно запалить свічку, бо то потрібне.

І так, потрібне! Потрібне, насамперед, нам, живим. Для наших сердець і для того, щоб не перервався ланцюжок живої пам’яті людської. Доки ще є живі свідки голодомору. Бо потім починати це ворушити стане запізно – безглуздо буде і безрезультатно. Казали навіть, що не вміють читати українською, але якось розберуться. Гірше, коли українською заперечували сам факт голодомору.

Так, в ці дні Україна в скорботі і жалобі вшановує жертв голодомору 1932-1933 років, геноциду проти українців. Але існує й інший, паралельний вимір, де люди живуть своїм життям. Живуть не просто осторонь багатьох тем, подій, свят, історії чи традицій – вони живуть поза межами всього цього і їх світ ще не перетнувся зі світом інших, більш чи менш свідомих українців. Люди мешкають поруч, але живуть різним.

Тоді мільйони було вбито. А скільки скалічено, понівечено, зруйновано життів і долей? Скільки спустошено душ? Хіба можна підрахувати мільйони ненароджених українців?! Тільки загнаних у могилу Петровським, Косіором, Постишевим, Чубарем та їх посіпаками було за 10 мільйонів. Чверть тодішнього населення УРСР! Щонайменше. І це на селі, в краю родючих чорноземів у відносно сприятливі для врожаю роки.

«Голодомору не було!» Що ж, і краплина води камінь точить. А постійний її вплив може змінити породу і ландшафт до невпізнання. Впливатимемо й ми. Крапатимем водою і кидатимемо насіння в ґрунт. Інформація і власний позитивний приклад. Зерна проростуть із променями сонця.

А тоді страшний врожай білих кісток збирали по полях і селах, на вулицях міст. Опухлі тіла живих і мертвих часто було складно розрізнити.

«…Замовкли дзвони. Впала тиша.

      І не луна дитячий сміх.

      То 32-й йде по чорноземах:

      Збира врожай з кісток й опухлих тіл…»

Голод не тільки забирав життя. Він назавжди змінював душі тих, хто вижив. Голод змінив свідомість населення навіть на кілька поколінь вперед.

Зараз доступно багато інформації, актів і свідчень. Когось вражають фото. Когось цифри. Комусь западають у серце слова, про поділений останній окраєць хліба з полину, що врятував життя. Або слова бабусі, що пережила голодомори, війну й німецький концтабір. Коли в старенької запитали, де їй було найтяжче, очікуючи, що та скаже про концтабір, бабуся відповіла зі сльозами на очах: «Ні, в Освенцимі по неділях маргарин давали». Когось найглибше чіпляють дитячі нігтики в холодці. А мені глибоко запав спогад про те, як мусили викопувати зерно з мишачих нірок і тим харчуватися.

Не людська політика. І не людський фактор.

Політика нелюдів і антилюдська ідеологія.

В містах у кілька ярусів складали тіла на вокзалах, а нових людей на тротуарах все прибувало. По селах не ставало кому звозити людей до ями. А в 33-ім не стало кому сіяти в країні хліборобів.

Про це говорив і кричав весь світ, та заперечував Радянський Союз. 80 років, а що змінилось? Прізвища?! Свідомість?!

І ось тут я, нарешті, ставлю три крапки. А запитання над ними нехай кожен розставить сам . .  .

                                                                                                                      Тетяна,

                                                                                            Лист із поля нашого бою