1.Гаврило Горобець
За спогадом Панаса Феденка, брати Воробйови були українізовані українською стихією ще напередодні революції. Говорили такою доброю мовою, як мало хто з «расових» українців. Воробйов перебував під таємним наглядом жандармів: у січні 1916 начальник Київського губернського жандармського управління таємною телеграмою терміново повідомляв свого катеринославського колегу: «вследствии
выезда известного Вам студента Киевского политехнического института Гаврилы Ефимова Воробьева из города Канева, где он находился на строительстве моста, неизвестно куда, — прошу сообщить мне, не прибыл ли он в гор. Екатеринослав». 20 січня з Катеринослава повідомили — Воробйов не прибув.
З початком революції 1917 Воробйов повернувся до Катеринослава. Як представник Катеринославського осередку УСДРП, делегат від українського пролетаріату міста Воробйов брав участь у роботі Всеукраїнського робітничого з'їзду в Києві 4 — 26 липня 1917. З'їзд, на якому 300 делегатів представляли близько 40 тисяч українських робітників, обрав Всеукраїнську Робітничу Раду, до складу якої було включено Воробйова, як складова частина Робітнича Рада війшла до Української Центральної Ради. Та на засідання УЦР Воробйов не потрапив жодного разу. Головним полем його роботи залишався Катеринослав. За списком УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава (серпень 1917).
У міській управі Воробйов працював у військовому відділі. Необхідність протистояти московській більшості міської думи змусила фракцію УСДРП перейти до співпраці з іншими українськими партіями і організаціями. Відповідаючи на закид гласного від об'єднаної єврейської соціал-робітничої партії Епезбаума щодо світогляду І. Труби, Воробйов виявив повну підтримку української програми.
Брати Воробйови були організаторами Вільного Козацтва серед пролетаріату Катеринослава. 25 вересня 1917 на зборах українських робітників міста було створено перший відділ Вільного Козацтва. Кошовим отаманом обрано Воробйова. На засіданні міської думи 28 вересня Воробйов, повідомивши про створення «української Червоної Гвардії», запропонував використовувати Вільне Козацтво для охорони передмістя, замість скорумпованої міліції. На засіданні 23 жовтня 1917 Воробйов зачитав резолюцію УСДРП Катеринослава щодо політики Тимчасового уряду до Ген. Секретаріату: «Екатеринославская городская дума находит действия Временного правительства нарушающими права нации и решительно протестует против такой политики Временного правительства в Украинском вопросе». Катеринославська дума більшістю голосів прийняла українську резолюцію.
У грудні 1917 В. включено до списку кандидатів на Українські установчі збори (вибори не відбулися). На останніх у 1917 зборах міської думи (28 грудня), які відбулися під час боїв за владу над містом, з українців були присутні тільки двоє — Воробйов та Ісаак Мазепа.
Під час боїв, що охопили все місто, Вільне Козацтво виявилося небоєздатним і було роззброєне. Микола Воробйов був доповідачем від УСДРП на Українському селянському з'їзді в Катеринославі 18 січня 1918. А 4 квітня 1918 після тривалого бою під Кам'янським (нині Днєпродзєржинск), загони відродженого Вільного Козацтва увійшли до Катеринослава. За ними до міста увійшов австрійський 12-й корпус. Влада в Катеринославській губернії перейшла до кошів Вільного Козацтва і військових комендатур австрійців.
За планом реорганізації Вільного Козацтва, затвердженим Радою Народних Міністрів УНР 23 січня 1918, почали створюватися полки — паланки, які підпорядковувалися губернському Кошу. Катеринославський Кіш очолив Воробйов. Між Вільним Козацтвом і австрійським командуванням відразу виник конфлікт: австрійці самочинно встановлювали реквізиції, на що, як вказував Кошовий отаман Катеринославського Кошу, вони не мали права. Місцева влада теж неприхильно поставилася до відновлення українського контролю в губернії. Начальник телеграфних майстерень навіть відмовився ремонтувати автомобілі вільних козаків Самарської паланки (отаман — Ф. Сторубель). У справу довелось втручатися Кошовому. Після гетьманського перевороту, Вільне Козацтво на вимогу австро-німецького командування, було роззброєне. Брати Воробйови — заарештовані. І. Мазепа згадував, що широких арештів козаків вдалося запобігти, влаштовуючи їх до охорони залізниць, зберігаючи таким чином кадри майбутніх українських військ. Восени 1918 Вільне Козацтво на Катеринославщині відродилося як Український республіканський кіш, що стояв на платформі УНР, отаманом став Гаврило Воробйов, Миколу Воробйова призначено заступником отамана республіканських військ.
За Директорії в губернії Вільне Козацтво під командуванням Воробйова брало активну участь у боротьбі за владу над містом, в якому відбувався своєрідний «парад властей». Сучасник так змальовував картину Катеринослава восени 1918: «Со всех сторон горят неугасимые костры власти, и обыватель, хотя и произведен в гражданина, мечется между ними, потеряв голову... Губернский староста, он же главнокомандующий — первая вдасть. Власть сия призывает к верности киевскому правительству, а непокорным угрожает карами. Кошевой атаман Воробьев — вторая власть, представитель Директории, которая гетьмана обьявила вне закона, а всех поддерживающих киевское правительство — изменниками. Командир Добровольческого корпуса Васильченко — третья власть... Четвертая — городская дума, которая гетьмана не признает, петлюровцев не одобряет, большевиков побаивается и ничего не делает. Пятая — губернский комиссар, которьій никого еще не завоевал и никому не угрожает, но, надо думать, проявить себя не замедлит. Шестая — надвигающаяся Цикука [ так іронічно називали Виконавчий комітет КП(б)У ] с Квирингом и Авериным во главе. Зта власть вообще никого не признает и норовит разогнать старосту, комиссара, корпусного командира, думу и петлюровцев... Итого, «власть властей», каждая из которьіх считает себя единственно авторитетной». («Приднепровский край». — 1918. — №6611).
Вільне Козацтво брало участь у всіх збройних акціях української влади: 19 жовтня роззброєння гетьманської варти. 6 — 7 грудня — ліквідація 8-го Українського офіцерського корпусу, який на той час присягнув на вірність командуючому Добровольчою армією генералу Денікіну.
Останньою звісткою про перебування Воробйова у Катеринославі стало повідомлення, надруковане в «Приднепровском крає» 10 грудня 1918: «Приказом Центрального Штаба Директории Г. Горобець назначен начальником дипломатического отдела при Директории». Подальшої інформації про долю Воробйових неїдено. За спогадами П. Феденка, Гаврило Горобець став жертвою більшовиського терору в Києві у 1924, молодший кола загинув під Могилевом на Поділлі навесні 1920 в чині старшини армії Української Народної Республіки.
2.Роман Самокишин.
Ще 1917 року він взяв участь у творені сотень Вільного козацтва на Катеринославщині та Херсонщині. А в листопаді 1918 р., під час повстання, Симон Петлюра призначив його командиром полку.
Однак не всі повстанці стали під прапор Директорії. Наприклад, Нестор Махно вважав, що петлюрівщина є рухом національної буржуазії і з нею необхідно рішуче боротися. Та повстанців на якийсь час об’єднали денікінці: 15 грудня 1918 р. представники штабу Махна і катеринославський губернський комісар Горобець домовилися разом боротися проти білогвардійців. Махновці обіцяли не перешкоджати проводити мобілізацію до Армії УНР. Петлюрівці зобов’язувались допомогти зброєю. Того ж дня анархісти отримали вагон патронів, піввагона гвинтівок, вибухівку. Але Махно не збирався дотримуватись угоди – захопивши ст. Синельникове, він вирубав відділ Республіканського війська, а 27 грудня повів свої ватаги на Катеринослав. До них приєдналися більшовицькі відділи, яких перед тим вигнали з міста петлюрівці.
Наступ на губернський центр розпочався вранці 27 грудня. Бої тривали чотири дні. Республіканці відступили, а Катеринославський губернський ревком оголосив “відновлення” у місті совєтської влади. Вже “28 грудня Махно приступив до реалізації своєї головної мети. Він наказав вантажити гармати і все спорядження… в ешелони і відправляти до Гуляйполя “ [2, с. 131].
Під приводом пошуку петлюрівців махновці вдиралися до помешкань і грабували жителів. Конкуренцію їм створювали злочинці, яких Махно випустив з міської в’язниці. Пізніше гуляйпільський “батько” розповідав: “З усіх тюрем і будинків ув’язнення ми випустили арештованих, думаючи, що хлопці наші, але через день довелося самому трьох розстріляти за грабунки” [1, с. 44].
Недовго махновці “порядкували” в місті. 31 грудня на допомогу Катеринославському кошу залізницею прибув полк Романа Самокишина (стрільці називали його батьком Самокишем. – Авт.), на озброєнні якого була артилерія. Він з маршу атакував махновсько-більшовицькі війська, які в паніці кинулися врозтіч. Яскраво описав ті події письменник Олексій Толстой у трилогії “Хождение по муках”: “...Мчались всадники, хлеща нагайками направо и налево... Кони, тяжело обремененные узлами в заседельных тороках, спотыкались на обледенелой мостовой, – и конь, и всадник, и добыча катились к черту под копыта... Скакали груженные награбленным добром телеги, разметывая все на пути, мчались четверни с тачанками… Бежали пехотинцы, не успевшие вскочить в телеги… Все это с дикими воплями, грохотом и треском устремлялось вверх по проспекту, к нагорной части города, потому что полковник Самокиш уже захватил железнодорожный мост и вокзал…
Бегущая без единого выстрела батькина армия при выходе из города неожиданно наткнулась на петлюровские заставы, заметалась в панике и повернула коней к Днепру на явную гибель. Берег здесь был крут. Ломая кусты и заборы, перевертываясь вместе с телегами, махновцы скатились на лед. Но лед был тонок, стал гнуться, затрещал, и люди, лошади и телеги забарахтались в черной воде среди льдин. Лишь небольшая часть махновской армии – жалкие остатки – добрались до левого берега” [7, с. 241].
Махно мав свій погляд на події. “Переодетые санитарами белогвардейцы и петлюровцы, – стверджував він, – ревкомовские дружины стреляли по нас из домов в спину, а Самокиш напирал все сильнее. Я с группой своих отбросил серпуховцев от моста и перешел его по верхний части с кавалерией и тачанками, по нижней части удалось вывести два ешелона пехоты. Остальные, сдерживая противника, вели бой в городе и были отрезаны от моста. Отступая по льду на левый берег Днепра, они попадали в полыньи от разрывов снарядов и расстреливались, точно утки, стрелками Самокиша” [1, с. 45, 46].
А ось думка дослідника махновського руху В. Волковинського: “І коли 31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли в наступ, вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши напризволяще своє військо, головнокомандувач разом з Щусем першим утік за Дніпро” [2, с. 133]. Це підтверджує і Олексій Толстой. “Батько Махно, выбежав тогда из ревкома, – зазначав письменник, – в бессильной злобе затопал ногами, заплакал, говорят, кинулся в тачанку, которую Левка (Задов) пригнал к гостиннице, накрылся с головой тулупом, – от стыда ли, не то для того, чтобы его не узнали, – и ушел из проклятого города в неизвестном направлении” [7, с. 241].
Окремі махновські частини намагалися ставити опір. “…Крестьянскому полку пришлось в неравных условиях принять весь удар петлюровских куреней полковника Самокиша. Полк был окружен близ вокзальной площади и истреблен почти весь в штыковом бою, лишь немногим удалось пробиться и уйти через проходные дворы и возвратясь в деревни, рассказать про страшное дело, где легло три сотни добрых хлопцев, пришедших в Екатеринослав, чтобы ставить Советскую власть” [7, с. 241, 242].
Вояки Самокишина атакували й червоногвардійців губернського військревкому, що засіли у Федосіївських казармах. Значна частина їх потрапила в полон. “Командирів червоних розстріляли, рядовим всипали шомполів і відпустили по домівках” [5, с. 22].
До Гуляйполя Махно повернувся лише з двома сотнями. На запитання одного з командирів, де решта бійців, Махно з люттю відрубав: “У Дніпрі” [2, с. 133].
Гуляйполе було приголомшене. Жінки вголос проклинали Махна, який занапастив їхніх дітей, а сам цілий і неушкоджений повернувся.
Полк Самокишина став запорукою спокою в Катеринославі та його околицях. Але над Україною нависла загроза російської окупації. Ще 11 листопада Совнарком РСФРР зобов’язав Реввійськраду здійснити інтервенцію в Україну. З цією метою було створено групу військ т. зв. Курського напрямку, невдовзі реорганізованого в Український фронт. Командувачем став Антонов-Овсієнко. Ленін у конфіденційних листах та у вузькому колі визнавав факт окупації України російськими військами [6, с. 146].
Після захоплення Харкова було створено групу військ Харківського напрямку, до якої увійшов загін Дибенка. 26 січня Дибенко і Махно уклали угоду про спільну боротьбу проти петлюрівців і Денікіна. Об’єднані війська, захопивши Ларіоново і Нижньодніпровськ, готувалися до штурму Катеринослава. Їм протистояли війська, ядром яких був полк отамана Самокіша.
Увечері 26 січня напасники, скориставшись тим, що українці билися з червоними біля Кам’янки і з боку Нижньодніпровська, перейшли по кризі на правий берег Дніпра північніше Катеринослава. Одночасно більшовицькі частини повели наступ на залізничний міст. Захищаючи переправу, полковник Самокишин перейшов у контрнаступ. Зав’язався запеклий бій, що проходив з перемінним успіхом. Однак під натиском переважаючих сил Січові стрільці відійшли. Було це 27 січня. Невдовзі полк увійшов до Південно-східної групи військ, штаб якої розташувався у Бірзулі.
Під впливом більшовицької агітації на бік червоних повстанців почали переходити підрозділи Республіканських військ. 2 березня повстав кінний полк під керівництвом Кіршула, який дислокувався у Слобідці. Ця частина, а також партизанський загін на чолі з отаманом Дячишиним завдали ударів по Бірзулі, захопивши бронепотяг. Вони прагнули полонити штаб Південно-східної групи на чолі з *Янівим. У тяжких оборонних боях взяв участь і полк Самокишина. Оскільки сили маліли, отаман відправив у штаб Республіканських військ телеграму такого змісту: “У всіх селах Ольгопільського повіту більшовицьке повстання. Ми цілий день в бою, прошу вислати один курінь на допомогу” [4, с. 667]. Через кілька днів його звалив тиф. Товариші відвезли непритомного командира на хутір, де ним заопікувалися мати і дружина старшини полку.
Коли отаман видужав, щиро подякував жінкам і рушив додому. В Печеніжин Самокишин прибув на чолі загону (12 стрільців на добрих конях). Одразу зібрав на майдані односельчан і звернувся з палкою промовою, закликаючи йти на Велику Україну боронити свою державу. А сам… знову захворів. Наслідком важкої хвороби легень стала астма, що супроводжувала Самокишина все життя.
Наприкінці 1940-х і в 1950 роках, коли лишалася небезпека арешту, Роман Самокишин не раз змінював місце проживання. Як правило, перебирався до когось із своїх дітей, а мав їх шестеро (Марія, Параскевія, Оксана, Василь, Іван та Микола – останні двоє на той час вже жили у США). Про ставлення до батька свідчить те, що всі його діти одного зі своїх синів називали Романом.
Полковник Самокишин помер 26 жовтня 1971 року в с. Микитинці Івано-Франківського району (тепер вул. Сеченова, 40 м. Івано-Франківська). Похований на цвинтарі цього села. Всупереч народному звичаю (родичі не несуть домовину) до останнього місця спочинку його несли онуки. Шість юнаків, нікому не довіряючи, не змінюючись, провели свого діда від хати до місця останнього спочинку.
Могила Романа Самокишина збереглася – її дбайливо доглядають рідні. А продовжили рід отамана понад п’ятдесят його нащадків. Хоч і розкидані вони по світу, але не забувають, що вони козацького роду.
http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=9
Юлія РАЦИБАРСЬКА, Радіо Свобода
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
гайдамаків 3-го
Гайдамацького куреня, які прибули з Катеринослава. Їх було 250 осіб на чолі з сотником. Уночі 12
грудня 1917 р. гайдамаки разом з вільними козаками захопили два готових до бою та десять
невідремонтованих бронеавтомобілів і роззброїли більшовизованих вояків 3-ї тилової
авторемонтної майстерні [14].
У складну військово-політич
5.Кость Блакитний
Скільки ще залишається невідомих сторінок з історії України, котрі злочинна комуністична, окупаційна влада намагалася викреслити з пам’яті українців. Це лише невеличкий епізод з тих буремних часів, коли українці самовіддано боролись та клали свої життя за волю України.
Нехай історична доля є не надто прихильною до українців, але навіть ця коротенька біографічна довідка про мого земляка Костя Пестушко (славетного Отамана Степового-Блакитного), котрому сьогодні виповнюється 112 років з дня народження і котрий у 22-річному віці загинув від чекістської кулі, є яскравою ілюстрацією того, що народ, котрий має таких героїв рано чи пізно здобуде собі і Славу і Волю.
Село Ганнівка розкинулося на берегах річки Жовтої, яка тихо тече-в’ється через усе село. Саме між Ганнівкою і Жовтими Водами відбувся вирішальний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками.
У цьому селі 10 лютого 1898 року в заможній родині хліборобів і народився Кость Пестушко, майбутній козацький отаман.
Дід Костя, Семен Павлович Пестушко, був чоловіком заможним, тримав повітову земську станцію, мав чимало землі, з якої 25 десятин передав своєму синові Юрію, батьку Костя. Мати майбутнього отамана, Олександра, була малописьменною, а батько, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи. Крім Костя, було в родині ще троє козаків – Іван, Федір, Микола – і троє дівчат – Поліна, Віра, Уляна (ще до 1917 року всі вони закінчили гімназію).
Дитинство Костя було звичайним: грав із хлопцями на вигоні у війну, ходив до школи, допомагав батькові по господарству. «А от сестри росли панночками-гімназистками. Вчились, приїжджали на вакації і дуже мало втручались у господарські справи. А нам, хлопцям, часом доставалось», – згадував молодший брат Федір.
У міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища.
“Кость дуже добре вчився, особливо з математики, – розповідала сестра Віра. – Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость ставив питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.
– Тєпєрь ви матєріал знаєтє, – заявив вчитель і поставив йому “відмінно”.
– Ви дєйствітєльно так думаєтє? – перепитав Кость.
– Канєшно, – відповів учитель.
– Так вот што, господін профєсор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, – заявив Кость, а ввечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт”.
Майже два роки бився український юнак на Турецькому фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю він потрапив до офіцерської школи в грузинському місті Горі. Закінчивши її, юнак отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію.
Восени 1918 року двадцятилітнього Костя мобілізували до Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання Кость приєднався до війська Петлюри.
У червні 1919 року до Ганнівки прийшли денікінці. Кость, не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м. Олександрівська, де ще зі студентських років мав багато знайомих. Невдовзі він організував повстанський загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчать спогади начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна Віктора Білаша, зокрема, що в районі Кременчука є багато повстанців, які сидять у лісі без зброї, і що їх треба озброїти. Віктор Бєлаш зазначав: “Я дав Блакитному 1000 рушниць і передав один батальйон (1000 багнетів) 5-го Гуляйпільського полку під командуванням Кацюри. Таким чином постала “Середньодніпровська група” під командуванням Блакитного у складі: загону Кацюри (1000 багнетів, 10 кулеметів), загону Каліберди (1000 багнетів, 5 кулеметів) і відділу Скирди (500 багнетів, 2 кулемети)”.
Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам’янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Доформувавши своє військо в районі Чигирина, отаман 20 листопада 1919 року наскочив на велику залізничну станцію Знам’янку і вибив звідти білогвардійців генерала Слащова.
Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав “Республіканським військом”, чим викликав бурхливе невдоволення у штабі Повстанської армії, бо таку ж назву мала армія Петлюри, проти якого виступали махновці. Нестор Махно гнівався на Бєлаша за те, що той виділив 1000 гвинтівок Пестушку.
На той час Кость уже переконався, що «махновщина» не має нічого спільного з українською державністю. Він дійшов категоричного висновку, що Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою.
У січні 1920 року Пестушко приїхав у Ганнівку. Тієї ж ночі до села вступила червона дивізія латишів. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ червоних, що додому повернувся “білий офіцер”. Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок військова рада Латиської дивізії зібрала сход села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості. На цих посадах він перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись офіційним становищем, Пестушко творив підпільну українську організацію.
Як виглядав Степовий?
“Був це чоловік вище середнього зросту, – писав Федір Пестушко про свого старшого брата. – Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва пляншетка, а через шию – далекогляд”.
Найбільшою проблемою була зброя. Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, “помощи не хотел получать”. У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.
У Кривий Ріг 12 травня 1920 р. мусили з’явитися юнаки 1898 – 1900 років народження. Згідно з розпорядженням більшовиків новобранцями мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Пестушко і голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко. 12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу. Коли їх вишикували, слово взяв воєнком:
– Таваріщі навабранци! С етаво дня ви становітєсь настоящімі воінамі рабочє-крєстьянской Красной арміі. Ето, таваріщі, нє шутєйноє дєло, а дєло атвєтствєнноє, таваріщі, я думаю, што ви сазнатєльний народ і панімаєтє ето. Ето очєнь важноє дєла...
Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою... А коли воєнком замовк, він витягнувся на команду “струнко”... Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку, але в ту мить пролунав постріл і воєнком снопом повалився на землю... Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
– За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!
Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання.
“За нетривалий період, – писали чекісти, – загін Степового виріс до 20000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипеди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві автоколони…” Особливому відділу 6-ї армії і ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново провести “суворе розслідування випадку з відправленням і пограбуванням ешелону (автомобілів, мотоциклів і нафти)”, захопленого повстанцями 28 серпня на станції Лікарівка. Окупанти кинулися перевіряти залізничників у П’ятихатках, Знам’янці та інших станціях, розташованих неподалік від Катеринослава і Кременчука, небезпідставно підозрюючи їх у сприянні повстанцям.
Диверсіями на залізниці Блакитний перервав рух: багато потягів було пущено під укіс, чимало зупинено. Так, степовики захопили ешелон із сіллю, яку роздали місцевому населенню.
Незабаром до дивізії приєдналися інші повстанські загони. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была “Самостійна Украіна”.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл – Верблюжки, Варварівки, Водяної і Петрової. Повстання, яке вибухнуло у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губернської ЧК. Подаю їх мовою оригіналу:
“...В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа – по дополнительным сведениям повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.
“Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена идейная музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы... Для дальнейшего обеспечения города требуется в срочном порядке вооруженный отряд”.
“Потери батальона не свыше 60 человек убитыми, ранеными и пропавшими без вести. Из карманов убитого командира повстанческого полка извлечен оперативный приказ о занятии города Александрии и знамя желто-блакитное... Есть полное основание ожидать вторичного наступления на город Александрию.
Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб. На подкрепление к Александрии прибыл из Кременчуга отряд в составе 32 вагонов”.
“...Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
У цьому бою повстанці Степового захопили дві гармати і декілька кулеметів. Чекіст-історик Борис Козельський писав, що “в районі діяльності Олександрійської (Степової. – Ред.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”.
У бою багато що залежить від командира, від його особистих якостей. “Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... – писав Федір Пестушко, – З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-землякові справжнього командира, батька і товариша”.
Успішно воювати з ворогом допомагала й висока організація. З наказів отамана Блакитного видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний шпиталь, господарчі частини.
Блакитний і голова повстанкома Наливайко ввели сувору відповідальність за окремі випадки бандитизму. Про це свідчить наказ №2 Олександрійського повітового повстанкому від 26 вересня 1920 року. В ньому зазначалося: “…У повстанську армію влилися комуністичні провокатори, які з метою дискредитувати повстанців в очах населення ведуть погромну агітацію і провокують козаків на бандитизм, мародерство, незаконні реквізиції… За таких обставин армія існувати не може. Вона або буде розбита, або розійдеться, як юрба. Селянство чекає від нас чесної святої праці, а не бандитизму. Тому будь-які вияви бандитизму слід розглядати як провокаційну роботу комуністів, які треба викорінювати…”.
Ще 23 вересня при повстанкомі, у полках і сотнях було створено комісії по боротьбі з бандитизмом. Особу, яку зловили під час грабунку, комісії мали право рішуче карати, в тому числі й розстрілювати.
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру.
24 вересня 1920 року пополудні Медведівку заполонили колони степовиків. “Штаб отамана Блакитного розмістився у вищій початковій школі. Отаман степовиків, що прибув до школи в супроводі старшин на конях, виглядав імпозантно. Молодих літ, кремезний чоловік із військовою виправкою, одягнений у простеньке вбрання військового крою, але з “цивільного” темно-сірого матеріалу. Мав лише револьвер, далековид і планшет із мапою”.
Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
10 – 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря, що над Тясмином, відбувся семигодинний бій об’єднаних повстанських сил із частинами Красної армії. Закінчився він втечею червоних на Черкаси. Повстання розгоралося. В його полум’ї зникали окупанти та їхні помічники-запроданці. Від Городища до Олександрії і далі було суцільне повстанське море. Але тут зв’язковий приніс повідомлення, що будьонівці палять села, з яких походила значна частина степовиків. Довідавшись про це, повстанці замітингували. Вони вимагали від отамана вести рятувати рідних. Блакитний спершу не погоджувався, але під тиском ухвалив вертатися. На нещастя, маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка з польського фронту переправлялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова ударний відділ Чорного Ворона (Миколи Скляра) вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. В смертельному бою, рятуючи Степову дивізію, всі повстанці Миколи Скляра загинули разом з отаманом.
Настала пізня осінь... Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового не вистачало. Чимало повстанців ходили босі. Отаман був змушений ухвалити рішення про демобілізацію дивізії. Перед цим Блакитний розділив її на полки за територіальною ознакою. Кожна частина, рушаючи до своєї місцевості, забирала зброю, ховала її в місця, відомі лише деяким старшинам.
Кость Блакитний і його соратники перейшли у підпілля. Згідно з вказівкою повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, Кость готував широке повстання. В березні 1921 року в Тарнові, де тоді знаходився повстансько-партизанський штаб, побувала зв’язкова Костя Блакитного Віра Бабенко. Їй вдалося повернутися і привезти відповідні інструкції отаману.
На Катеринославщині з’явився доктор Гелєв. Симон Петлюра призначив його, македонця за національністю, організатором повстання на Катеринославщині, в Північній Таврії та Західній Херсонщині. Плани українських підпільників, як свідчить ворог, були “грандіозними”. Чекістів вразила “широта размаха задуманного”.
Революціонери півдня України справді провели величезну роботу – створили потужну підпільну мережу. 5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте - фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губернський виконком оголосив на час кампанії “по борьбе с бандитизмом” “всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.
Показово, що Москва поклала керівництво “борьбы с бандитизмом на Украине” на Раду оборони, конкретно – на командуючого червоними військами в Україні Михайла Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю...
Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921 року, керувати якою повинен був генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. Але ці плани перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Його, кари гідна, необережністьпризвела до розкриття підпільної організації і, як наслідок, до численних людських жертв.
Завдяки злочинній балакучості отамана Зірки, а потім і зраді, були знищені сотні українських патріотів, зокрема й доктор Гелєв та холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий військами Верхньодніпровського повіту і частини Криворізького. Тільки 7 вересня 1921 року в Жандармській балці з вини Андрія Зірки Катеринославською ЧК було розстріляно 51 повстанця. Ось їхні прізвища: отамани Юхим Охтономович Ільченко, Олександр Ксенофонтович Микитенко-Огник, Оврам Михайлович Огій, Марко Васильович Кикоть, підпільниці Віра Лук’янівна Бабенко, Параска (Паша) Лук’янівна Бабенко, Ганна Дмитрівна Уманська, Тетяна Несторівна Дядик, Агнія Єлисеївна Євтушенко, Катерина Олексіївна Рибка, Надія Андріївна Бардашева, Поліна Семенівна Калина, Катерина Йосипівна Мойсеєва, Ганна Степанівна Царенко, підпільники і партизани Максим Харитонович Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Гаврилович Кордуян, Марко Васильович Целина, Пилип Олімпійович Щукін, Іван Андрійович Бардашів, Іван Дем’янович Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печерний), Андрій Єлисейович Калина, Микола Демидович Окатий, Кирило Митрофанович Чебаненко (Чабаненко?), Петро Іванович Величко, Микола Антонович Максименко, Дорофій Артамонович Товмач, Лаврентій Єгорович Гордієнко, Йосип Созонович Безрідний, Давид Микитович Межевецький, Яків Євстафійович Таран, Павло Никифорович Мар’янченко, Олекса Андрійович Литвиненко, Олександр Трохимович Василенко, Олександр Лук’янович Смолєєв (Смолій?), Іван Григорович Гуртовий, Семен Парфентійович Коваль, Дмитро Савелійович Васич, Григорій Юхимович Тарасенко, Пилип Васильович Яровий, Олександр Петрович Запольський, Порфир Якович Криволоцький, Михайло Іванович Кедровський, Георгій Миколайович Горященко, Олекса Митрофанович Рибка, Іван Капітонович Шабля, Кіндрат Миколайович Бондаренко, Федір Каленикович Бузько, Павло Пилипович Кравченко, Михайло Михайлович Яковенко-Яловенко. Серед інших розстріляли і зрадника Івана Олександровича Зірку-Рибалка. Він був 52-м…
Сестри Віра та Паша Бабенко, за словами очевидців, на розстріл йшли, співаючи “Ще не вмерла Україна”...
Через зраду Андрія Зірки було розкрито і Центральний український повстанський комітет у Києві, все керівництво якого заарештували. “Так було ліквідовано, – писали чекісти, – спробу петлюрівців організувати грандіозне повстання на Україні, причому велику роль в цій ліквідації відіграла Катеринославська губЧК”.
Перенесення дати повстання на 1 червня мало фатальне значення для Степового-Блакитного... Коли він перед вирішальними подіями навідався у своє рідне село, зрадник видав місцезнаходження отамана. Будинок, у якому перебували Кость Блакитний і отаман Лютий (Ялисей Черевик), було оточено. Але товариші з боєм намагалися прорватися, та все ж чекистська куля не оминула Степового і влучила йому у спину, тяжко його поранивши. Чекісти намагалися врятувати життя Костеві, щоб потім допитати його, надали йому першу медичну допомогу, аби зупинити кровотечу. Але зусилля виявилися марними. “…И он умер, – писали чекісти, – произнеся слова: “Вмираю за рідну Україну”. А Лютому таки пощастило втекти.
Убивство Костя відбулося на очах у його молодшого брата Федора, який пізніше описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці “В Херсонських степах”. Останніми його словами були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”.
За кілька днів перед смертю Кость казав братові: “Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що. Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу – дуже страшно... За таку смерть нащадки проклянуть... Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду”.
Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув у бою за Україну.
Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя. На четвертий день його батько Юрко прийшов по сина.
– Харошева же ти синка васпітал, – з насмішкою промовив комісар.
– Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, – похмуро відповів батько.
Комісар дозволив поховати Костя, що й було зроблено, але наступного дня приїхали чекісти, відкопали тіло і повезли до повітового центру. Батько також поїхав. Труну у Кривому Розі відкрили, сфотографували, лише потім Юрій Семенович забрав сина. Вдруге могили Костя не чіпали.
Так обірвалося молоде життя, прожите для України…
http://durdom.in.ua/ru/main/article/article_id/3612.phtml
6.Отаман Вовгура, начальник штабу Степової дивізії
7.Абриньба Дмитро Ілліч (з кінця листопада 1917 року) — командир Гайдамацького куреня у Катеринославі;
Гаврило Юхимович Вороб'йов (Горобець; 1888—1924) — активний учасник Української національно-демократичної революції на Катеринославщині. Член Української Центральної Ради
Народився в сім'ї залізничника в Катеринославі. Освіту здобув в Катеринославському комерційному училищі (з 1904). Після закінчення училища Вороб'йов продовжував навчання в Київському політехнічному інституті.
З початком революції 1917 Вороб'йов повернувся до Катеринослава. Як представник Катеринославського осередку УСДРП, делегат від українського пролетаріату міста Воробйов брав участь у роботі
Всеукраїнського робітничого з'їзду в Києві 4 — 26 липня 1917. З'їзд, на якому 300 делегатів представляли близько 40 тисяч українських робітників, обрав Всеукраїнську Робітничу Раду, до складу якої було включено Воробйова, як складова частина Робітнича Рада увійшла до Української Центральної Ради. Та на засідання УЦР Воробйов не потрапив жодного разу. Головним полем його роботи залишався Катеринослав. У серпні 1917 за списком УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава.
Всеукраїнського робітничого з'їзду в Києві 4 — 26 липня 1917. З'їзд, на якому 300 делегатів представляли близько 40 тисяч українських робітників, обрав Всеукраїнську Робітничу Раду, до складу якої було включено Воробйова, як складова частина Робітнича Рада увійшла до Української Центральної Ради. Та на засідання УЦР Воробйов не потрапив жодного разу. Головним полем його роботи залишався Катеринослав. У серпні 1917 за списком УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава.
25 вересня 1917 на зборах українських робітників міста Катеринослава було створено перший відділ Вільного Козацтва. Кошовим отаманом обрано Вороб'йова.
4 квітня 1918 після тривалого бою під Кам'янським (нині Дніпродзержинськ), загони відродженого Вільного Козацтва увійшли до Катеринослава. За ними до міста увійшов австрійський 12-й корпус. Влада в Катеринославській губернії перейшла до кошів Вільного Козацтва і військових комендатур австрійців.
За планом реорганізації Вільного Козацтва, затвердженим Радою Народних Міністрів УНР 23 січня 1918, почали створюватися полки — паланки, які підпорядковувалися губернському Кошу. Катеринославський Кіш очолив Вороб'йов.
Після гетьманського перевороту, Вільне козацтво на вимогу австро-німецького командування, було роззброєне. Брати Вороб'йови — заарештовані.
Восени 1918 Вільне Козацтво на Катеринославщині відродилося як Український республіканський кіш, що стояв на платформі УНС(Український національний союз)
, отаманом став Гаврило Вороб'йов, а його брата Миколу Вороб'йова призначено заступником отамана республіканських військ.
З 10.12.1918 Наказом Центрального Штабу Директорії призначений начальником дипломатичного відділу при Директорії УНР.
У 1924 за спогадами П. Феденка, Гаврило Горобець став жертвою більшовиського терору в Києві.
Воробйов Гаврило Юхимович (Горобець; 1888 — 1924) — активний учасник Української національно-демократичної революції на Катеринославщині. Народився в сім'ї залізничника-росіянина в Катеринославі. Освіту здобув в Катеринославському комерційному училищі (з 1904). Його старший брат Василь навчався в цьому закладі в 1901 — 1911, молодший Микола вступив до нього в 1905. Після закінчення училища Воробйов продовжував навчання в Київському політехнічному інституті. Схоже, родинною традицією у Воробйових було навчання в комерційному училищі, а згодом — у Київській політехніці.
За спогадом Панаса Феденка, брати Воробйови були українізовані українською стихією ще напередодні революції. Говорили такою доброю мовою, як мало хто з «расових» українців. Воробйов перебував під таємним наглядом жандармів: у січні 1916 начальник Київського губернського жандармського управління таємною телеграмою терміново повідомляв свого катеринославського колегу: «вследствии
выезда известного Вам студента Киевского политехнического института Гаврилы Ефимова Воробьева из города Канева, где он находился на строительстве моста, неизвестно куда, — прошу сообщить мне, не прибыл ли он в гор. Екатеринослав». 20 січня з Катеринослава повідомили — Воробйов не прибув.
З початком революції 1917 Воробйов повернувся до Катеринослава. Як представник Катеринославського осередку УСДРП, делегат від українського пролетаріату міста Воробйов брав участь у роботі Всеукраїнського робітничого з'їзду в Києві 4 — 26 липня 1917. З'їзд, на якому 300 делегатів представляли близько 40 тисяч українських робітників, обрав Всеукраїнську Робітничу Раду, до складу якої було включено Воробйова, як складова частина Робітнича Рада війшла до Української Центральної Ради. Та на засідання УЦР Воробйов не потрапив жодного разу. Головним полем його роботи залишався Катеринослав. За списком УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава (серпень 1917).
У міській управі Воробйов працював у військовому відділі. Необхідність протистояти московській більшості міської думи змусила фракцію УСДРП перейти до співпраці з іншими українськими партіями і організаціями. Відповідаючи на закид гласного від об'єднаної єврейської соціал-робітничої партії Епезбаума щодо світогляду І. Труби, Воробйов виявив повну підтримку української програми.
Брати Воробйови були організаторами Вільного Козацтва серед пролетаріату Катеринослава. 25 вересня 1917 на зборах українських робітників міста було створено перший відділ Вільного Козацтва. Кошовим отаманом обрано Воробйова. На засіданні міської думи 28 вересня Воробйов, повідомивши про створення «української Червоної Гвардії», запропонував використовувати Вільне Козацтво для охорони передмістя, замість скорумпованої міліції. На засіданні 23 жовтня 1917 Воробйов зачитав резолюцію УСДРП Катеринослава щодо політики Тимчасового уряду до Ген. Секретаріату: «Екатеринославская городская дума находит действия Временного правительства нарушающими права нации и решительно протестует против такой политики Временного правительства в Украинском вопросе». Катеринославська дума більшістю голосів прийняла українську резолюцію.
У грудні 1917 В. включено до списку кандидатів на Українські установчі збори (вибори не відбулися). На останніх у 1917 зборах міської думи (28 грудня), які відбулися під час боїв за владу над містом, з українців були присутні тільки двоє — Воробйов та Ісаак Мазепа.
Під час боїв, що охопили все місто, Вільне Козацтво виявилося небоєздатним і було роззброєне. Микола Воробйов був доповідачем від УСДРП на Українському селянському з'їзді в Катеринославі 18 січня 1918. А 4 квітня 1918 після тривалого бою під Кам'янським (нині Днєпродзєржинск), загони відродженого Вільного Козацтва увійшли до Катеринослава. За ними до міста увійшов австрійський 12-й корпус. Влада в Катеринославській губернії перейшла до кошів Вільного Козацтва і військових комендатур австрійців.
За планом реорганізації Вільного Козацтва, затвердженим Радою Народних Міністрів УНР 23 січня 1918, почали створюватися полки — паланки, які підпорядковувалися губернському Кошу. Катеринославський Кіш очолив Воробйов. Між Вільним Козацтвом і австрійським командуванням відразу виник конфлікт: австрійці самочинно встановлювали реквізиції, на що, як вказував Кошовий отаман Катеринославського Кошу, вони не мали права. Місцева влада теж неприхильно поставилася до відновлення українського контролю в губернії. Начальник телеграфних майстерень навіть відмовився ремонтувати автомобілі вільних козаків Самарської паланки (отаман — Ф. Сторубель). У справу довелось втручатися Кошовому. Після гетьманського перевороту, Вільне Козацтво на вимогу австро-німецького командування, було роззброєне. Брати Воробйови — заарештовані. І. Мазепа згадував, що широких арештів козаків вдалося запобігти, влаштовуючи їх до охорони залізниць, зберігаючи таким чином кадри майбутніх українських військ. Восени 1918 Вільне Козацтво на Катеринославщині відродилося як Український республіканський кіш, що стояв на платформі УНР, отаманом став Гаврило Воробйов, Миколу Воробйова призначено заступником отамана республіканських військ.
За Директорії в губернії Вільне Козацтво під командуванням Воробйова брало активну участь у боротьбі за владу над містом, в якому відбувався своєрідний «парад властей». Сучасник так змальовував картину Катеринослава восени 1918: «Со всех сторон горят неугасимые костры власти, и обыватель, хотя и произведен в гражданина, мечется между ними, потеряв голову... Губернский староста, он же главнокомандующий — первая вдасть. Власть сия призывает к верности киевскому правительству, а непокорным угрожает карами. Кошевой атаман Воробьев — вторая власть, представитель Директории, которая гетьмана обьявила вне закона, а всех поддерживающих киевское правительство — изменниками. Командир Добровольческого корпуса Васильченко — третья власть... Четвертая — городская дума, которая гетьмана не признает, петлюровцев не одобряет, большевиков побаивается и ничего не делает. Пятая — губернский комиссар, которьій никого еще не завоевал и никому не угрожает, но, надо думать, проявить себя не замедлит. Шестая — надвигающаяся Цикука [ так іронічно називали Виконавчий комітет КП(б)У ] с Квирингом и Авериным во главе. Зта власть вообще никого не признает и норовит разогнать старосту, комиссара, корпусного командира, думу и петлюровцев... Итого, «власть властей», каждая из которьіх считает себя единственно авторитетной». («Приднепровский край». — 1918. — №6611).
Вільне Козацтво брало участь у всіх збройних акціях української влади: 19 жовтня роззброєння гетьманської варти. 6 — 7 грудня — ліквідація 8-го Українського офіцерського корпусу, який на той час присягнув на вірність командуючому Добровольчою армією генералу Денікіну.
Останньою звісткою про перебування Воробйова у Катеринославі стало повідомлення, надруковане в «Приднепровском крає» 10 грудня 1918: «Приказом Центрального Штаба Директории Г. Горобець назначен начальником дипломатического отдела при Директории». Подальшої інформації про долю Воробйових неїдено. За спогадами П. Феденка, Гаврило Горобець став жертвою більшовиського терору в Києві у 1924, молодший кола загинув під Могилевом на Поділлі навесні 1920 в чині старшини армії Української Народної Республіки.
2.Роман Самокишин.
Ще 1917 року він взяв участь у творені сотень Вільного козацтва на Катеринославщині та Херсонщині. А в листопаді 1918 р., під час повстання, Симон Петлюра призначив його командиром полку.
Однак не всі повстанці стали під прапор Директорії. Наприклад, Нестор Махно вважав, що петлюрівщина є рухом національної буржуазії і з нею необхідно рішуче боротися. Та повстанців на якийсь час об’єднали денікінці: 15 грудня 1918 р. представники штабу Махна і катеринославський губернський комісар Горобець домовилися разом боротися проти білогвардійців. Махновці обіцяли не перешкоджати проводити мобілізацію до Армії УНР. Петлюрівці зобов’язувались допомогти зброєю. Того ж дня анархісти отримали вагон патронів, піввагона гвинтівок, вибухівку. Але Махно не збирався дотримуватись угоди – захопивши ст. Синельникове, він вирубав відділ Республіканського війська, а 27 грудня повів свої ватаги на Катеринослав. До них приєдналися більшовицькі відділи, яких перед тим вигнали з міста петлюрівці.
Наступ на губернський центр розпочався вранці 27 грудня. Бої тривали чотири дні. Республіканці відступили, а Катеринославський губернський ревком оголосив “відновлення” у місті совєтської влади. Вже “28 грудня Махно приступив до реалізації своєї головної мети. Він наказав вантажити гармати і все спорядження… в ешелони і відправляти до Гуляйполя “ [2, с. 131].
Під приводом пошуку петлюрівців махновці вдиралися до помешкань і грабували жителів. Конкуренцію їм створювали злочинці, яких Махно випустив з міської в’язниці. Пізніше гуляйпільський “батько” розповідав: “З усіх тюрем і будинків ув’язнення ми випустили арештованих, думаючи, що хлопці наші, але через день довелося самому трьох розстріляти за грабунки” [1, с. 44].
Недовго махновці “порядкували” в місті. 31 грудня на допомогу Катеринославському кошу залізницею прибув полк Романа Самокишина (стрільці називали його батьком Самокишем. – Авт.), на озброєнні якого була артилерія. Він з маршу атакував махновсько-більшовицькі війська, які в паніці кинулися врозтіч. Яскраво описав ті події письменник Олексій Толстой у трилогії “Хождение по муках”: “...Мчались всадники, хлеща нагайками направо и налево... Кони, тяжело обремененные узлами в заседельных тороках, спотыкались на обледенелой мостовой, – и конь, и всадник, и добыча катились к черту под копыта... Скакали груженные награбленным добром телеги, разметывая все на пути, мчались четверни с тачанками… Бежали пехотинцы, не успевшие вскочить в телеги… Все это с дикими воплями, грохотом и треском устремлялось вверх по проспекту, к нагорной части города, потому что полковник Самокиш уже захватил железнодорожный мост и вокзал…
Бегущая без единого выстрела батькина армия при выходе из города неожиданно наткнулась на петлюровские заставы, заметалась в панике и повернула коней к Днепру на явную гибель. Берег здесь был крут. Ломая кусты и заборы, перевертываясь вместе с телегами, махновцы скатились на лед. Но лед был тонок, стал гнуться, затрещал, и люди, лошади и телеги забарахтались в черной воде среди льдин. Лишь небольшая часть махновской армии – жалкие остатки – добрались до левого берега” [7, с. 241].
Махно мав свій погляд на події. “Переодетые санитарами белогвардейцы и петлюровцы, – стверджував він, – ревкомовские дружины стреляли по нас из домов в спину, а Самокиш напирал все сильнее. Я с группой своих отбросил серпуховцев от моста и перешел его по верхний части с кавалерией и тачанками, по нижней части удалось вывести два ешелона пехоты. Остальные, сдерживая противника, вели бой в городе и были отрезаны от моста. Отступая по льду на левый берег Днепра, они попадали в полыньи от разрывов снарядов и расстреливались, точно утки, стрелками Самокиша” [1, с. 45, 46].
А ось думка дослідника махновського руху В. Волковинського: “І коли 31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли в наступ, вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши напризволяще своє військо, головнокомандувач разом з Щусем першим утік за Дніпро” [2, с. 133]. Це підтверджує і Олексій Толстой. “Батько Махно, выбежав тогда из ревкома, – зазначав письменник, – в бессильной злобе затопал ногами, заплакал, говорят, кинулся в тачанку, которую Левка (Задов) пригнал к гостиннице, накрылся с головой тулупом, – от стыда ли, не то для того, чтобы его не узнали, – и ушел из проклятого города в неизвестном направлении” [7, с. 241].
Окремі махновські частини намагалися ставити опір. “…Крестьянскому полку пришлось в неравных условиях принять весь удар петлюровских куреней полковника Самокиша. Полк был окружен близ вокзальной площади и истреблен почти весь в штыковом бою, лишь немногим удалось пробиться и уйти через проходные дворы и возвратясь в деревни, рассказать про страшное дело, где легло три сотни добрых хлопцев, пришедших в Екатеринослав, чтобы ставить Советскую власть” [7, с. 241, 242].
Вояки Самокишина атакували й червоногвардійців губернського військревкому, що засіли у Федосіївських казармах. Значна частина їх потрапила в полон. “Командирів червоних розстріляли, рядовим всипали шомполів і відпустили по домівках” [5, с. 22].
До Гуляйполя Махно повернувся лише з двома сотнями. На запитання одного з командирів, де решта бійців, Махно з люттю відрубав: “У Дніпрі” [2, с. 133].
Гуляйполе було приголомшене. Жінки вголос проклинали Махна, який занапастив їхніх дітей, а сам цілий і неушкоджений повернувся.
Полк Самокишина став запорукою спокою в Катеринославі та його околицях. Але над Україною нависла загроза російської окупації. Ще 11 листопада Совнарком РСФРР зобов’язав Реввійськраду здійснити інтервенцію в Україну. З цією метою було створено групу військ т. зв. Курського напрямку, невдовзі реорганізованого в Український фронт. Командувачем став Антонов-Овсієнко. Ленін у конфіденційних листах та у вузькому колі визнавав факт окупації України російськими військами [6, с. 146].
Після захоплення Харкова було створено групу військ Харківського напрямку, до якої увійшов загін Дибенка. 26 січня Дибенко і Махно уклали угоду про спільну боротьбу проти петлюрівців і Денікіна. Об’єднані війська, захопивши Ларіоново і Нижньодніпровськ, готувалися до штурму Катеринослава. Їм протистояли війська, ядром яких був полк отамана Самокіша.
Увечері 26 січня напасники, скориставшись тим, що українці билися з червоними біля Кам’янки і з боку Нижньодніпровська, перейшли по кризі на правий берег Дніпра північніше Катеринослава. Одночасно більшовицькі частини повели наступ на залізничний міст. Захищаючи переправу, полковник Самокишин перейшов у контрнаступ. Зав’язався запеклий бій, що проходив з перемінним успіхом. Однак під натиском переважаючих сил Січові стрільці відійшли. Було це 27 січня. Невдовзі полк увійшов до Південно-східної групи військ, штаб якої розташувався у Бірзулі.
Під впливом більшовицької агітації на бік червоних повстанців почали переходити підрозділи Республіканських військ. 2 березня повстав кінний полк під керівництвом Кіршула, який дислокувався у Слобідці. Ця частина, а також партизанський загін на чолі з отаманом Дячишиним завдали ударів по Бірзулі, захопивши бронепотяг. Вони прагнули полонити штаб Південно-східної групи на чолі з *Янівим. У тяжких оборонних боях взяв участь і полк Самокишина. Оскільки сили маліли, отаман відправив у штаб Республіканських військ телеграму такого змісту: “У всіх селах Ольгопільського повіту більшовицьке повстання. Ми цілий день в бою, прошу вислати один курінь на допомогу” [4, с. 667]. Через кілька днів його звалив тиф. Товариші відвезли непритомного командира на хутір, де ним заопікувалися мати і дружина старшини полку.
Коли отаман видужав, щиро подякував жінкам і рушив додому. В Печеніжин Самокишин прибув на чолі загону (12 стрільців на добрих конях). Одразу зібрав на майдані односельчан і звернувся з палкою промовою, закликаючи йти на Велику Україну боронити свою державу. А сам… знову захворів. Наслідком важкої хвороби легень стала астма, що супроводжувала Самокишина все життя.
Наприкінці 1940-х і в 1950 роках, коли лишалася небезпека арешту, Роман Самокишин не раз змінював місце проживання. Як правило, перебирався до когось із своїх дітей, а мав їх шестеро (Марія, Параскевія, Оксана, Василь, Іван та Микола – останні двоє на той час вже жили у США). Про ставлення до батька свідчить те, що всі його діти одного зі своїх синів називали Романом.
Полковник Самокишин помер 26 жовтня 1971 року в с. Микитинці Івано-Франківського району (тепер вул. Сеченова, 40 м. Івано-Франківська). Похований на цвинтарі цього села. Всупереч народному звичаю (родичі не несуть домовину) до останнього місця спочинку його несли онуки. Шість юнаків, нікому не довіряючи, не змінюючись, провели свого діда від хати до місця останнього спочинку.
Могила Романа Самокишина збереглася – її дбайливо доглядають рідні. А продовжили рід отамана понад п’ятдесят його нащадків. Хоч і розкидані вони по світу, але не забувають, що вони козацького роду.
Любомир НИКИФОРІВ, краєзнавець,
онук отамана
онук отамана
Джерела
1. Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махна. Историческое повествование. – К: РВЦ Проза, 1993.
2. Волковинський В. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста // Український історичний журнал. – 1989. – № 9.
3. Грабовецький В. Історія Печеніжина. – Коломия: Світ, 1993.
4. Гражданская война на Украине. 1918 – 1920. Сборник документов и материалов. В 3-х т., 4-х кн. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. I. – Кн. I.
5. Дубовик В. Бандит Сова і чекіст Рац // Борисфен. – 1992. – № 11.
6. Історія України: нове бачення . – К.: Україна 1996 . – Т. 2.
7. Толстой А. Хождение по мукам. Трилогия в 2-х т. – Т. 2. – Кн. 3. Хмурое утро. – М.: Правда, 1983.
1. Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махна. Историческое повествование. – К: РВЦ Проза, 1993.
2. Волковинський В. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста // Український історичний журнал. – 1989. – № 9.
3. Грабовецький В. Історія Печеніжина. – Коломия: Світ, 1993.
4. Гражданская война на Украине. 1918 – 1920. Сборник документов и материалов. В 3-х т., 4-х кн. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. I. – Кн. I.
5. Дубовик В. Бандит Сова і чекіст Рац // Борисфен. – 1992. – № 11.
6. Історія України: нове бачення . – К.: Україна 1996 . – Т. 2.
7. Толстой А. Хождение по мукам. Трилогия в 2-х т. – Т. 2. – Кн. 3. Хмурое утро. – М.: Правда, 1983.
4 січня у Дніпропетровську-Січеславі вшанували воїнів Армії УНР
Сьогодні у Дніпрі вшановують пам’ять бійців Армії УНР, загиблих у боях з більшовиками наприкінці грудня 1918 року і похованих 4 січня 1919 року. Події тих днів, кажуть дослідники, знаменні не тільки відновленням чинності Директорії УНР у місті, а й «хвилею патріотичних почуттів» серед місцевих жителів. Саме тоді громадськість ініціювала перейменування міста Катеринослава на Січеслав. Однак події тих років довгий час замовчувались і ще досі належно не досліджені.
У центрі Дніпра, в районі Жовтневої площі, розташоване одне з небагатьох вцілілих у краї поховань вояків Армії УНР, загиблих під час визвольних змагань 1918-19 років. Тут, за словами дослідників, у братській могилі поховані представники єдиного в складі Армії УНР підрозділу «січових стрільців – вільних козаків». Він в основному був сформований із наддніпрян і в грудні 1918 у боях із махновсько-більшовицькими формуваннями вдруге встановлював владу Директорії УНР у місті. Довгі роки інформацію про це приховували, місце знаходження усіх могил досі точно не встановлене.
Наразі історики з’ясували прізвища лише двох загиблих із полку – сотник Лугін та сотник Златоустов, розповідає старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею Тетяна Цимлякова. Вона показує копії газет початку 1919 року, де писали про жалобну церемонію 4 січня.
«Ті події газетою «Республіканець» були названі «днем перемоги», а самі війська, які відновлювали владу Директорії, – геройськими. Журналісти місцевих газет тоді писали: великий символ у тому, що Катеринослав, серце козацької землі, визволив саме полк під назвою «січових стрільців», і громадськість підтримала пропозицію про перейменування міста на Січеслав. Але ми знаємо, що ця назва не стала офіційною, а була поширена тільки в колах української громадськості. Вперше про події тих років було розказано в експозиції 5-го залу нашого музею в 1997 році, коли вже про це стало можна говорити. Саме тоді ми, музейні співробітники, разом з університетськими колегами почали досліджувати цю тему», – розповідає науковий співробітник музею.
Несподіване продовження історії
У центрі Дніпра, в районі Жовтневої площі, розташоване одне з небагатьох вцілілих у краї поховань вояків Армії УНР, загиблих під час визвольних змагань 1918-19 років. Тут, за словами дослідників, у братській могилі поховані представники єдиного в складі Армії УНР підрозділу «січових стрільців – вільних козаків». Він в основному був сформований із наддніпрян і в грудні 1918 у боях із махновсько-більшовицькими формуваннями вдруге встановлював владу Директорії УНР у місті. Довгі роки інформацію про це приховували, місце знаходження усіх могил досі точно не встановлене.
Наразі історики з’ясували прізвища лише двох загиблих із полку – сотник Лугін та сотник Златоустов, розповідає старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею Тетяна Цимлякова. Вона показує копії газет початку 1919 року, де писали про жалобну церемонію 4 січня.
«Ті події газетою «Республіканець» були названі «днем перемоги», а самі війська, які відновлювали владу Директорії, – геройськими. Журналісти місцевих газет тоді писали: великий символ у тому, що Катеринослав, серце козацької землі, визволив саме полк під назвою «січових стрільців», і громадськість підтримала пропозицію про перейменування міста на Січеслав. Але ми знаємо, що ця назва не стала офіційною, а була поширена тільки в колах української громадськості. Вперше про події тих років було розказано в експозиції 5-го залу нашого музею в 1997 році, коли вже про це стало можна говорити. Саме тоді ми, музейні співробітники, разом з університетськими колегами почали досліджувати цю тему», – розповідає науковий співробітник музею.
Несподіване продовження історії
Дослідники наразі також відшукали й кілька унікальних кадрів кінохроніки тих подій. Їх продемонстрували на одному з загальноукраїнських каналів і завдяки цьому відшукали родичів отамана полку січових стрільців Романа Самокиша. Січеславський краєзнавець Микола Чабан розповів, що онук Самокиша, як виявилось, живе в Тернополі. Він надав дослідникам дещицю інформації про долю діда.
«Я отримав телефонний дзвінок від онука Самокиша. Виявилось: цей отаман – його справжнє прізвище Самокишин. Він змінив прізвище. І він прожив аж до 1971 року в Тернополі. Весь час переховувався. У нього було шестеро дітей. (Похований у м. Івано-Франківськ - О.Р.). Ось таке несподіване продовження історії», – зазначає Микола Чабан.
Площа потребує захисту
«Я отримав телефонний дзвінок від онука Самокиша. Виявилось: цей отаман – його справжнє прізвище Самокишин. Він змінив прізвище. І він прожив аж до 1971 року в Тернополі. Весь час переховувався. У нього було шестеро дітей. (Похований у м. Івано-Франківськ - О.Р.). Ось таке несподіване продовження історії», – зазначає Микола Чабан.
Площа потребує захисту
Громадськість Дніпра ініціює вшанування пам’яті бійців Армії УНР щороку 4 січня. Також планують розпочати збір коштів на монумент. А втім історики й краєзнавці зазначають: саму площу, де розташована братська могила, треба взяти під особливий захист, оголосити «меморіальною». Дослідник Валентин Старостін зауважує, що кілька років тому були озвучені наміри її реконструкції.
«У середині 2000-х років міська влада була схильна до того, щоб ліквідувати цвинтар і перенести могили. Ми з колегою Максимом Кавуном змогли довести, що цвинтар не так легко перенести, адже ті надгробки, які там є, не свідчать про всі наявні поховання. Ми переконали, що доведеться не тільки переносити могили, а й вести надзвичайно потужну археологічну й дослідницьку роботу. Завдяки цьому це питання навіть не виносилось на обговорення широкої громадськості», – впевнений Валентин Старостін.
Торік на місці поховання воїнів Армії УНР у Дніпрі відновили пам’ятний знак, до цього його тричі знищували невідомі.
«У середині 2000-х років міська влада була схильна до того, щоб ліквідувати цвинтар і перенести могили. Ми з колегою Максимом Кавуном змогли довести, що цвинтар не так легко перенести, адже ті надгробки, які там є, не свідчать про всі наявні поховання. Ми переконали, що доведеться не тільки переносити могили, а й вести надзвичайно потужну археологічну й дослідницьку роботу. Завдяки цьому це питання навіть не виносилось на обговорення широкої громадськості», – впевнений Валентин Старостін.
Торік на місці поховання воїнів Армії УНР у Дніпрі відновили пам’ятний знак, до цього його тричі знищували невідомі.
Юлія РАЦИБАРСЬКА, Радіо Свобода
-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
І ЩЕ…
1 січня 1919 р. полк із подвійною назвою «Січових стрільців-Вільних козаків» – єдиний з такою назвою у складі армії УНР під командуванням отамана Р. І. Самокиша в результаті стрімкого наступу відновив удруге владу Директорії у місті. Він був сформований із галицьких вояків (перебували на території Олександрійського повіту Херсонської губернії, які з червня по жовтень 1918 р. із певних причин залишилися на Херсонщині) та катеринославських козаків.
Отримавши повідомлення про втрату міста Катеринослава (29–30 грудня), він негайно розпочав наступ з району станцій Долинської та Довгінцевої, під час якого до нього приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту та Катеринославська сотня «Вільного козацтва» на чолі з І. С. Миколаєнком.
Вже 1 січня 1919 р. з боку робітничого району Чечелівка і станції Горяїнове вони за підтримки артилерії з маршу атакували махновсько-більшовицькі війська. За спогадами П.В. Василюка, який очолював політичний відділ штабу республіканських військ Катеринославщини, «козаки Самокиша за півгодини вичистили від ворогів Катеринослав».
Події 31 грудня – 1 січня 1918 р. газетою «Республіканець» було названо «Днем перемоги», а війська отаманів Самокиша та Сакви «геройськими». Журналісти вбачали великий символ в тому, що Катеринослав – «серце січової землі» врятував від ворога саме полк під назвою «Січових Стрільців» і підтримали пропозицію перейменувати місто на Січеслав, бо «годі вже ганьбити себе перед усім культурним світом, славлячи запеклого ворога українського народу царицю Катерину».
Напередодні похорону в газеті «Республіканець» з’явилися траурні повідомлення штабу республіканських військ, редакції газети, гуртка «Юнацька спілка», української гімназії, українського вчительського товариства.
В день похорону о 13-й годині траурна процесія вийшла зі штабу республіканських військ, який на той час містився в готелі «Асторія» (тепер пр. К. Маркса, 66) та рушила на Соборну площу. Біля міської управи була відправлена літія. Студентський оркестр і спілка духових музикантів грали «Похоронний марш». Було до 50 вінків від органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, різноманітних установ, спілок і політичних партій. На вінку від Катеринославської філії Українського національного союзу було написано: «Слава лицарям, козакам, захисникам волі і землі Матері-України». О 15 годині дня процесія підійшла до Собору, в якому відбулося відспівування. Були задіяні архієрейський хор та український хор під орудою Д. М. Петровського.
У своїй промові, яка була надрукована в пресі, отаман республіканських військ А. Гулий-Гуленко сказав: «Мы у ваших свежих могил клянемся, что с этого пути, которым вы стремились добыть волю, свободу родной Украине, мы не свернём».
14 борців за УНР з почестями були поховані на цвинтарі в одну братську могилу, на якій було встановлено дерев’яний хрест. Прізвища лише двох з них відомі – сотник Лугін та сотник автопанцерного дивізіону Златоустов. Потім пролунав прощальний салют із рушниць і гармат.
Свідчення про ці події залишив Ігренєв, викладач Катеринославського університету: «Петлюровцы хоронили павших и стреляли в воздух».
Через декілька днів були створені комітет зі спорудження пам’ятника загиблим козакам і фонд допомоги родинам загиблих. Але швидкий наступ більшовицьких військ перешкодив цим задумам і пам’ятник на могилі січових стрільців так і не з’явився».
Тетяна ЦИМЛЯКОВА,
історик, старший науковий співробітник ДНІМ ім. Д.І. Яворницького
історик, старший науковий співробітник ДНІМ ім. Д.І. Яворницького
Див. більше тут:
Тетяна ЦИМЛЯКОВА. ЯК ГОЛОВНА ПЛОЩА МІСТА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ЦВИНТАР.
«Експедиція XXI» №4 (106) 2011
Тетяна ЦИМЛЯКОВА. ЯК ГОЛОВНА ПЛОЩА МІСТА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ЦВИНТАР.
«Експедиція XXI» №4 (106) 2011
4.Отаман — Ф. Сторубель)
чи не про нього ідеться нижче?
гайдамаків 3-го
Гайдамацького куреня, які прибули з Катеринослава. Їх було 250 осіб на чолі з сотником. Уночі 12
грудня 1917 р. гайдамаки разом з вільними козаками захопили два готових до бою та десять
невідремонтованих бронеавтомобілів і роззброїли більшовизованих вояків 3-ї тилової
авторемонтної майстерні [14].
У складну військово-політич
5.Кость Блакитний
Скільки ще залишається невідомих сторінок з історії України, котрі злочинна комуністична, окупаційна влада намагалася викреслити з пам’яті українців. Це лише невеличкий епізод з тих буремних часів, коли українці самовіддано боролись та клали свої життя за волю України.
Нехай історична доля є не надто прихильною до українців, але навіть ця коротенька біографічна довідка про мого земляка Костя Пестушко (славетного Отамана Степового-Блакитного), котрому сьогодні виповнюється 112 років з дня народження і котрий у 22-річному віці загинув від чекістської кулі, є яскравою ілюстрацією того, що народ, котрий має таких героїв рано чи пізно здобуде собі і Славу і Волю.
Село Ганнівка розкинулося на берегах річки Жовтої, яка тихо тече-в’ється через усе село. Саме між Ганнівкою і Жовтими Водами відбувся вирішальний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками.
У цьому селі 10 лютого 1898 року в заможній родині хліборобів і народився Кость Пестушко, майбутній козацький отаман.
Дід Костя, Семен Павлович Пестушко, був чоловіком заможним, тримав повітову земську станцію, мав чимало землі, з якої 25 десятин передав своєму синові Юрію, батьку Костя. Мати майбутнього отамана, Олександра, була малописьменною, а батько, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи. Крім Костя, було в родині ще троє козаків – Іван, Федір, Микола – і троє дівчат – Поліна, Віра, Уляна (ще до 1917 року всі вони закінчили гімназію).
Дитинство Костя було звичайним: грав із хлопцями на вигоні у війну, ходив до школи, допомагав батькові по господарству. «А от сестри росли панночками-гімназистками. Вчились, приїжджали на вакації і дуже мало втручались у господарські справи. А нам, хлопцям, часом доставалось», – згадував молодший брат Федір.
У міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, вступив до Олександрівського механіко-технічного училища.
“Кость дуже добре вчився, особливо з математики, – розповідала сестра Віра. – Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость ставив питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.
– Тєпєрь ви матєріал знаєтє, – заявив вчитель і поставив йому “відмінно”.
– Ви дєйствітєльно так думаєтє? – перепитав Кость.
– Канєшно, – відповів учитель.
– Так вот што, господін профєсор, я за целоє лєто кнігі в рукі нє брал, – заявив Кость, а ввечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт”.
Майже два роки бився український юнак на Турецькому фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю він потрапив до офіцерської школи в грузинському місті Горі. Закінчивши її, юнак отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію.
Восени 1918 року двадцятилітнього Костя мобілізували до Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання Кость приєднався до війська Петлюри.
У червні 1919 року до Ганнівки прийшли денікінці. Кость, не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м. Олександрівська, де ще зі студентських років мав багато знайомих. Невдовзі він організував повстанський загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчать спогади начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна Віктора Білаша, зокрема, що в районі Кременчука є багато повстанців, які сидять у лісі без зброї, і що їх треба озброїти. Віктор Бєлаш зазначав: “Я дав Блакитному 1000 рушниць і передав один батальйон (1000 багнетів) 5-го Гуляйпільського полку під командуванням Кацюри. Таким чином постала “Середньодніпровська група” під командуванням Блакитного у складі: загону Кацюри (1000 багнетів, 10 кулеметів), загону Каліберди (1000 багнетів, 5 кулеметів) і відділу Скирди (500 багнетів, 2 кулемети)”.
Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам’янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Доформувавши своє військо в районі Чигирина, отаман 20 листопада 1919 року наскочив на велику залізничну станцію Знам’янку і вибив звідти білогвардійців генерала Слащова.
Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав “Республіканським військом”, чим викликав бурхливе невдоволення у штабі Повстанської армії, бо таку ж назву мала армія Петлюри, проти якого виступали махновці. Нестор Махно гнівався на Бєлаша за те, що той виділив 1000 гвинтівок Пестушку.
На той час Кость уже переконався, що «махновщина» не має нічого спільного з українською державністю. Він дійшов категоричного висновку, що Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою.
У січні 1920 року Пестушко приїхав у Ганнівку. Тієї ж ночі до села вступила червона дивізія латишів. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ червоних, що додому повернувся “білий офіцер”. Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок військова рада Латиської дивізії зібрала сход села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості. На цих посадах він перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись офіційним становищем, Пестушко творив підпільну українську організацію.
Як виглядав Степовий?
“Був це чоловік вище середнього зросту, – писав Федір Пестушко про свого старшого брата. – Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва пляншетка, а через шию – далекогляд”.
Найбільшою проблемою була зброя. Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, “помощи не хотел получать”. У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.
У Кривий Ріг 12 травня 1920 р. мусили з’явитися юнаки 1898 – 1900 років народження. Згідно з розпорядженням більшовиків новобранцями мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Пестушко і голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко. 12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу. Коли їх вишикували, слово взяв воєнком:
– Таваріщі навабранци! С етаво дня ви становітєсь настоящімі воінамі рабочє-крєстьянской Красной арміі. Ето, таваріщі, нє шутєйноє дєло, а дєло атвєтствєнноє, таваріщі, я думаю, што ви сазнатєльний народ і панімаєтє ето. Ето очєнь важноє дєла...
Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою... А коли воєнком замовк, він витягнувся на команду “струнко”... Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку, але в ту мить пролунав постріл і воєнком снопом повалився на землю... Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
– За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!
Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання.
“За нетривалий період, – писали чекісти, – загін Степового виріс до 20000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипеди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві автоколони…” Особливому відділу 6-ї армії і ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново провести “суворе розслідування випадку з відправленням і пограбуванням ешелону (автомобілів, мотоциклів і нафти)”, захопленого повстанцями 28 серпня на станції Лікарівка. Окупанти кинулися перевіряти залізничників у П’ятихатках, Знам’янці та інших станціях, розташованих неподалік від Катеринослава і Кременчука, небезпідставно підозрюючи їх у сприянні повстанцям.
Диверсіями на залізниці Блакитний перервав рух: багато потягів було пущено під укіс, чимало зупинено. Так, степовики захопили ешелон із сіллю, яку роздали місцевому населенню.
Незабаром до дивізії приєдналися інші повстанські загони. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была “Самостійна Украіна”.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл – Верблюжки, Варварівки, Водяної і Петрової. Повстання, яке вибухнуло у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губернської ЧК. Подаю їх мовою оригіналу:
“...В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа – по дополнительным сведениям повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.
“Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена идейная музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы... Для дальнейшего обеспечения города требуется в срочном порядке вооруженный отряд”.
“Потери батальона не свыше 60 человек убитыми, ранеными и пропавшими без вести. Из карманов убитого командира повстанческого полка извлечен оперативный приказ о занятии города Александрии и знамя желто-блакитное... Есть полное основание ожидать вторичного наступления на город Александрию.
Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб. На подкрепление к Александрии прибыл из Кременчуга отряд в составе 32 вагонов”.
“...Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
У цьому бою повстанці Степового захопили дві гармати і декілька кулеметів. Чекіст-історик Борис Козельський писав, що “в районі діяльності Олександрійської (Степової. – Ред.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”.
У бою багато що залежить від командира, від його особистих якостей. “Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... – писав Федір Пестушко, – З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-землякові справжнього командира, батька і товариша”.
Успішно воювати з ворогом допомагала й висока організація. З наказів отамана Блакитного видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний шпиталь, господарчі частини.
Блакитний і голова повстанкома Наливайко ввели сувору відповідальність за окремі випадки бандитизму. Про це свідчить наказ №2 Олександрійського повітового повстанкому від 26 вересня 1920 року. В ньому зазначалося: “…У повстанську армію влилися комуністичні провокатори, які з метою дискредитувати повстанців в очах населення ведуть погромну агітацію і провокують козаків на бандитизм, мародерство, незаконні реквізиції… За таких обставин армія існувати не може. Вона або буде розбита, або розійдеться, як юрба. Селянство чекає від нас чесної святої праці, а не бандитизму. Тому будь-які вияви бандитизму слід розглядати як провокаційну роботу комуністів, які треба викорінювати…”.
Ще 23 вересня при повстанкомі, у полках і сотнях було створено комісії по боротьбі з бандитизмом. Особу, яку зловили під час грабунку, комісії мали право рішуче карати, в тому числі й розстрілювати.
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру.
24 вересня 1920 року пополудні Медведівку заполонили колони степовиків. “Штаб отамана Блакитного розмістився у вищій початковій школі. Отаман степовиків, що прибув до школи в супроводі старшин на конях, виглядав імпозантно. Молодих літ, кремезний чоловік із військовою виправкою, одягнений у простеньке вбрання військового крою, але з “цивільного” темно-сірого матеріалу. Мав лише револьвер, далековид і планшет із мапою”.
Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.
10 – 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря, що над Тясмином, відбувся семигодинний бій об’єднаних повстанських сил із частинами Красної армії. Закінчився він втечею червоних на Черкаси. Повстання розгоралося. В його полум’ї зникали окупанти та їхні помічники-запроданці. Від Городища до Олександрії і далі було суцільне повстанське море. Але тут зв’язковий приніс повідомлення, що будьонівці палять села, з яких походила значна частина степовиків. Довідавшись про це, повстанці замітингували. Вони вимагали від отамана вести рятувати рідних. Блакитний спершу не погоджувався, але під тиском ухвалив вертатися. На нещастя, маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка з польського фронту переправлялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова ударний відділ Чорного Ворона (Миколи Скляра) вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. В смертельному бою, рятуючи Степову дивізію, всі повстанці Миколи Скляра загинули разом з отаманом.
Настала пізня осінь... Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового не вистачало. Чимало повстанців ходили босі. Отаман був змушений ухвалити рішення про демобілізацію дивізії. Перед цим Блакитний розділив її на полки за територіальною ознакою. Кожна частина, рушаючи до своєї місцевості, забирала зброю, ховала її в місця, відомі лише деяким старшинам.
Кость Блакитний і його соратники перейшли у підпілля. Згідно з вказівкою повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, Кость готував широке повстання. В березні 1921 року в Тарнові, де тоді знаходився повстансько-партизанський штаб, побувала зв’язкова Костя Блакитного Віра Бабенко. Їй вдалося повернутися і привезти відповідні інструкції отаману.
На Катеринославщині з’явився доктор Гелєв. Симон Петлюра призначив його, македонця за національністю, організатором повстання на Катеринославщині, в Північній Таврії та Західній Херсонщині. Плани українських підпільників, як свідчить ворог, були “грандіозними”. Чекістів вразила “широта размаха задуманного”.
Революціонери півдня України справді провели величезну роботу – створили потужну підпільну мережу. 5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте - фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губернський виконком оголосив на час кампанії “по борьбе с бандитизмом” “всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.
Показово, що Москва поклала керівництво “борьбы с бандитизмом на Украине” на Раду оборони, конкретно – на командуючого червоними військами в Україні Михайла Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю...
Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921 року, керувати якою повинен був генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. Але ці плани перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Його, кари гідна, необережністьпризвела до розкриття підпільної організації і, як наслідок, до численних людських жертв.
Завдяки злочинній балакучості отамана Зірки, а потім і зраді, були знищені сотні українських патріотів, зокрема й доктор Гелєв та холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий військами Верхньодніпровського повіту і частини Криворізького. Тільки 7 вересня 1921 року в Жандармській балці з вини Андрія Зірки Катеринославською ЧК було розстріляно 51 повстанця. Ось їхні прізвища: отамани Юхим Охтономович Ільченко, Олександр Ксенофонтович Микитенко-Огник, Оврам Михайлович Огій, Марко Васильович Кикоть, підпільниці Віра Лук’янівна Бабенко, Параска (Паша) Лук’янівна Бабенко, Ганна Дмитрівна Уманська, Тетяна Несторівна Дядик, Агнія Єлисеївна Євтушенко, Катерина Олексіївна Рибка, Надія Андріївна Бардашева, Поліна Семенівна Калина, Катерина Йосипівна Мойсеєва, Ганна Степанівна Царенко, підпільники і партизани Максим Харитонович Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Гаврилович Кордуян, Марко Васильович Целина, Пилип Олімпійович Щукін, Іван Андрійович Бардашів, Іван Дем’янович Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печерний), Андрій Єлисейович Калина, Микола Демидович Окатий, Кирило Митрофанович Чебаненко (Чабаненко?), Петро Іванович Величко, Микола Антонович Максименко, Дорофій Артамонович Товмач, Лаврентій Єгорович Гордієнко, Йосип Созонович Безрідний, Давид Микитович Межевецький, Яків Євстафійович Таран, Павло Никифорович Мар’янченко, Олекса Андрійович Литвиненко, Олександр Трохимович Василенко, Олександр Лук’янович Смолєєв (Смолій?), Іван Григорович Гуртовий, Семен Парфентійович Коваль, Дмитро Савелійович Васич, Григорій Юхимович Тарасенко, Пилип Васильович Яровий, Олександр Петрович Запольський, Порфир Якович Криволоцький, Михайло Іванович Кедровський, Георгій Миколайович Горященко, Олекса Митрофанович Рибка, Іван Капітонович Шабля, Кіндрат Миколайович Бондаренко, Федір Каленикович Бузько, Павло Пилипович Кравченко, Михайло Михайлович Яковенко-Яловенко. Серед інших розстріляли і зрадника Івана Олександровича Зірку-Рибалка. Він був 52-м…
Сестри Віра та Паша Бабенко, за словами очевидців, на розстріл йшли, співаючи “Ще не вмерла Україна”...
Через зраду Андрія Зірки було розкрито і Центральний український повстанський комітет у Києві, все керівництво якого заарештували. “Так було ліквідовано, – писали чекісти, – спробу петлюрівців організувати грандіозне повстання на Україні, причому велику роль в цій ліквідації відіграла Катеринославська губЧК”.
Перенесення дати повстання на 1 червня мало фатальне значення для Степового-Блакитного... Коли він перед вирішальними подіями навідався у своє рідне село, зрадник видав місцезнаходження отамана. Будинок, у якому перебували Кость Блакитний і отаман Лютий (Ялисей Черевик), було оточено. Але товариші з боєм намагалися прорватися, та все ж чекистська куля не оминула Степового і влучила йому у спину, тяжко його поранивши. Чекісти намагалися врятувати життя Костеві, щоб потім допитати його, надали йому першу медичну допомогу, аби зупинити кровотечу. Але зусилля виявилися марними. “…И он умер, – писали чекісти, – произнеся слова: “Вмираю за рідну Україну”. А Лютому таки пощастило втекти.
Убивство Костя відбулося на очах у його молодшого брата Федора, який пізніше описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці “В Херсонських степах”. Останніми його словами були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”.
За кілька днів перед смертю Кость казав братові: “Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що. Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу – дуже страшно... За таку смерть нащадки проклянуть... Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду”.
Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув у бою за Україну.
Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя. На четвертий день його батько Юрко прийшов по сина.
– Харошева же ти синка васпітал, – з насмішкою промовив комісар.
– Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, – похмуро відповів батько.
Комісар дозволив поховати Костя, що й було зроблено, але наступного дня приїхали чекісти, відкопали тіло і повезли до повітового центру. Батько також поїхав. Труну у Кривому Розі відкрили, сфотографували, лише потім Юрій Семенович забрав сина. Вдруге могили Костя не чіпали.
Так обірвалося молоде життя, прожите для України…
http://durdom.in.ua/ru/main/article/article_id/3612.phtml
6.Отаман Вовгура, начальник штабу Степової дивізії
Коваль Р.
“Багряні жнива Української революції”
Київ: Діокор, 2006
“Багряні жнива Української революції”
Київ: Діокор, 2006
Лютнева революція застукала підпоручника-артилериста Григорія Гниненка в Петрограді. Незабаром командування призначило його командиром роти 213-го піхотного полку, з яким він невдовзі опинився на Південно-Західному фронті.
Та революційні події і пацифістські настрої солдатів, які за будь-яку ціну прагнули повернутися додому, руйнували російську армію. Доля ж офіцерів у добу революції часто була сумною: не одного з них розірвав розлючений натовп збільшовичених фронтовиків. Тому офіцери намагалися на законних підставах отримати відпустку та виїхати додому. Так зробив і Григорій Гниненко. Як і багато інших офіцерів, отримавши відпустку, він виїхав додому, до Катеринослава. Тут включився у громадське життя: став членом партії українських соціал-демократів та делегатом Всеукраїнського військового з’їзду в Києві. Згодом був зарахований до Третього січового куреня, пізніше розгорнутого в полк. А наприкінці 1917 року взяв участь у бойових діях проти червоних.
На гетьманську мобілізацію не відгукнувся, хоч як офіцер мусив зголоситися... Коли саме Григорій Гниненко почав партизанити, точно невідомо, але неважко здогадатися, що, поставивши себе поза законом, він, професійний військовий, до того ж член опозиційної до гетьмана партії, став до підпільної праці вже в травні чи влітку 1918 року. Зрозуміло, що Гниненко взяв активну участь у антигетьманському повстанні – як сотник Верхньодніпровського полку, пізніше як командир Гайдамацького полку...
Влітку 1919 р., коли на Катеринославщині з’явилися денікінці й оголосили мобілізацію, Гниненко, вже як отаман Вовгура, створив повстанський загін і підняв у Жовтянській волості повстання. Червоні, оскільки теж воювали проти денікінців, вважали Гниненка своїм і на початку 1920 року, коли Добровольча армія відкочувалася на південь, призначили його головою Жовтянського волосного виконкому та жовтянським воєнкомом. Вовгура на той час вже добре зорієнтувався, що таке совєтська влада і куди вона гне, тому взявся творити підпільні структури Катеринославського повстанкому, який очолював відомий організатор селянства Кость Пестушко (Степовий).
Вже на початку 1920 року в розпорядженні катеринославських підпільників була, як пізніше зазначали чекісти, “крупная реальная сила”. Ще більшою вона стала 12 травня, коли насильно мобілізовані совєтською владою українські парубки під проводом Степового і Гнибіди захопили повітове місто Кривий Ріг з усіма його військовими складами.
У найближчі дні та тижні була створена Степова (Олександрійська) дивізія, отаманом якої став Степовий, а начальником штабу – Гниненко-Вовгура. “З цього моменту, – зазначав ворог, – починається неприхована і велика діяльність (Гниненка-Вовгури. – Ред.) проти Совєтської влади: він налітає на міста, залізничні шляхи та станції, розбирає залізницю, псує телеграфні і телефонні станції, всіляко шкодить Совєтській владі, ні перед чим не зупиняючись”.
Степова дивізія за короткий час зросла до 20 тисяч козаків, мала, крім звичайної стрілецької зброї, багато кулеметів та дві гармати. Були в повстанців навіть автомобілі та мотоцикли. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового була “Самостійна Україна”.
Повстання, яке розпочалося в Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом... У травні, червні, липні та серпні повстанський рух ширився, набираючи, як зазначав ворог, “епідемічного характеру”.
На початку вересня 1920 р., напередодні штурму повітового міста Олександрії, Вовгура розробив детальний план цієї операції: головні ударні сили Степової (Олександрійської) дивізії зосередились у Шамівці, Глинському, Піщаному Броді й Новій Празі; роз’їзди повстанців блокували дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток і Кривого Рогу; було розібрано залізницю та перервано телеграфний зв’язок. Опівночі перед наступом зірвано мости, через які москалі могли порятуватись втечею.
Після короткого артилерійського обстрілу, який приголомшив уже і без того настрашених тривожним очікуванням червоних, повстанці увійшли в місто, захопили воєнкомат, касарні, банк, пошту, хлібні магазини на станції.
Та революційні події і пацифістські настрої солдатів, які за будь-яку ціну прагнули повернутися додому, руйнували російську армію. Доля ж офіцерів у добу революції часто була сумною: не одного з них розірвав розлючений натовп збільшовичених фронтовиків. Тому офіцери намагалися на законних підставах отримати відпустку та виїхати додому. Так зробив і Григорій Гниненко. Як і багато інших офіцерів, отримавши відпустку, він виїхав додому, до Катеринослава. Тут включився у громадське життя: став членом партії українських соціал-демократів та делегатом Всеукраїнського військового з’їзду в Києві. Згодом був зарахований до Третього січового куреня, пізніше розгорнутого в полк. А наприкінці 1917 року взяв участь у бойових діях проти червоних.
На гетьманську мобілізацію не відгукнувся, хоч як офіцер мусив зголоситися... Коли саме Григорій Гниненко почав партизанити, точно невідомо, але неважко здогадатися, що, поставивши себе поза законом, він, професійний військовий, до того ж член опозиційної до гетьмана партії, став до підпільної праці вже в травні чи влітку 1918 року. Зрозуміло, що Гниненко взяв активну участь у антигетьманському повстанні – як сотник Верхньодніпровського полку, пізніше як командир Гайдамацького полку...
Влітку 1919 р., коли на Катеринославщині з’явилися денікінці й оголосили мобілізацію, Гниненко, вже як отаман Вовгура, створив повстанський загін і підняв у Жовтянській волості повстання. Червоні, оскільки теж воювали проти денікінців, вважали Гниненка своїм і на початку 1920 року, коли Добровольча армія відкочувалася на південь, призначили його головою Жовтянського волосного виконкому та жовтянським воєнкомом. Вовгура на той час вже добре зорієнтувався, що таке совєтська влада і куди вона гне, тому взявся творити підпільні структури Катеринославського повстанкому, який очолював відомий організатор селянства Кость Пестушко (Степовий).
Вже на початку 1920 року в розпорядженні катеринославських підпільників була, як пізніше зазначали чекісти, “крупная реальная сила”. Ще більшою вона стала 12 травня, коли насильно мобілізовані совєтською владою українські парубки під проводом Степового і Гнибіди захопили повітове місто Кривий Ріг з усіма його військовими складами.
У найближчі дні та тижні була створена Степова (Олександрійська) дивізія, отаманом якої став Степовий, а начальником штабу – Гниненко-Вовгура. “З цього моменту, – зазначав ворог, – починається неприхована і велика діяльність (Гниненка-Вовгури. – Ред.) проти Совєтської влади: він налітає на міста, залізничні шляхи та станції, розбирає залізницю, псує телеграфні і телефонні станції, всіляко шкодить Совєтській владі, ні перед чим не зупиняючись”.
Степова дивізія за короткий час зросла до 20 тисяч козаків, мала, крім звичайної стрілецької зброї, багато кулеметів та дві гармати. Були в повстанців навіть автомобілі та мотоцикли. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового була “Самостійна Україна”.
Повстання, яке розпочалося в Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом... У травні, червні, липні та серпні повстанський рух ширився, набираючи, як зазначав ворог, “епідемічного характеру”.
На початку вересня 1920 р., напередодні штурму повітового міста Олександрії, Вовгура розробив детальний план цієї операції: головні ударні сили Степової (Олександрійської) дивізії зосередились у Шамівці, Глинському, Піщаному Броді й Новій Празі; роз’їзди повстанців блокували дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток і Кривого Рогу; було розібрано залізницю та перервано телеграфний зв’язок. Опівночі перед наступом зірвано мости, через які москалі могли порятуватись втечею.
Після короткого артилерійського обстрілу, який приголомшив уже і без того настрашених тривожним очікуванням червоних, повстанці увійшли в місто, захопили воєнкомат, касарні, банк, пошту, хлібні магазини на станції.
І крівцею над містом червоніли мури,
Що річками розливали козаки-вовгури.
Що річками розливали козаки-вовгури.
Значного спротиву не було, більше того, червоноармійці цілими відділами переходили на бік повстанців, знищивши перед тим своїх командирів. Вдалося ліквідувати майже всеповітове ЧК. Поталанило лише голові ЧК Тополєву, який своєчасно відбув у “відрядження”...
Коли стрілянина вщухла, степовики скликали коло міського собору Олександрії мітинг, на якому виступив Вовгура. Що казав він, невідомо, але неважко здогадатися: брати-українці, приєднуйтесь до повстанців, разом виженемо комуну в Росію! Туди, звідки прийшла!
Слава про отаманів Степового і Вовгуру ширилася херсонським степом.
Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: отаман, штаб, контррозвідка, Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу. Організаційна структура Степової дивізії свідчила про неабиякі організаційні здібності як отамана Степового-Блакитного, так і начальника штабу Вовгури-Гниненка.…
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць.
Зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, отамани цілком серйозно обговорювали можливість походу на Київ. Та врешті вирішено було залишатися в запіллі Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу...
Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки головного отамана повстанської групи і терміново вирушив на Катеринославщину.
У районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом однієї з дивізій Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби проти Врангеля.
Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон (Микола Шкляр), виявивши ворога першим, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину... В кількагодинному бою козаки Чорного Ворона завдали будьонівцями жахливих втрат, та, врешті, під селом Розумівкою, були розтрощені переважаючими силами ворога.
Ціною власного життя козаки Чорного Ворона досягли мети: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість степовикам вийти в район формування дивізії (Верблюжка – Варварівка – Водяна – Петрове) і захистити своїх рідних. Сталося це на Покрову 1920 року...
Наступала пізня осінь...
Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців ходили босі. Це змусило Костя Блакитного наважитись на часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Вирішив продовжувати боротьбу й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…
Після демобілізації Степової дивізії, взимку 1920 – 1921 рр., Вовгура під прізвищем Наконечного легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.
Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”.
Революціонери півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.
Та все вирішив сліпий випадок...
Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись випадковим перехожим, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на роз’їзді та пароль. Ще й записку написав, що “це хлопці свої, можна їм казати все”... А ті виявилися чекістами. Це призвело до низки провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках із чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцезнаходження Вовгури-Гниненка.
Під час арешту “золотопогонный самостийник” (так його називали чекісти) Гниненко спочатку намагався “підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.” та коней “ординської породи”... Коли підкупити не вдалося, Григорій Гниненко спробував залякати чекістів.
– Погано буде вашим сім’ям, – погрожував він, – від всіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.
Та погрози не подіяли...
Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він виступав збройно проти совєтської влади, а також був причетний до організації “крупного повстанського загону”. Чекісти вже не раз переконалися, що отаман Вовгура був “переконаним ненависником і непримиренним ворогом Совєтської влади”.
Перебуваючи в ув’язненні, Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.
І він гідно прийняв смерть.
Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (ст. ст.) 1921 року в Жандармській балці під Катеринославом. Ось імена розстріляних: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.
П’ятдесят одного українського підпільника розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом.
Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку “вдячні чекісти” знищили того ж дня в тому ж місці.
Коли стрілянина вщухла, степовики скликали коло міського собору Олександрії мітинг, на якому виступив Вовгура. Що казав він, невідомо, але неважко здогадатися: брати-українці, приєднуйтесь до повстанців, разом виженемо комуну в Росію! Туди, звідки прийшла!
Слава про отаманів Степового і Вовгуру ширилася херсонським степом.
Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: отаман, штаб, контррозвідка, Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу. Організаційна структура Степової дивізії свідчила про неабиякі організаційні здібності як отамана Степового-Блакитного, так і начальника штабу Вовгури-Гниненка.…
Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць.
Зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, отамани цілком серйозно обговорювали можливість походу на Київ. Та врешті вирішено було залишатися в запіллі Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу...
Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки головного отамана повстанської групи і терміново вирушив на Катеринославщину.
У районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом однієї з дивізій Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби проти Врангеля.
Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон (Микола Шкляр), виявивши ворога першим, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину... В кількагодинному бою козаки Чорного Ворона завдали будьонівцями жахливих втрат, та, врешті, під селом Розумівкою, були розтрощені переважаючими силами ворога.
Ціною власного життя козаки Чорного Ворона досягли мети: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість степовикам вийти в район формування дивізії (Верблюжка – Варварівка – Водяна – Петрове) і захистити своїх рідних. Сталося це на Покрову 1920 року...
Наступала пізня осінь...
Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців ходили босі. Це змусило Костя Блакитного наважитись на часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Вирішив продовжувати боротьбу й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…
Після демобілізації Степової дивізії, взимку 1920 – 1921 рр., Вовгура під прізвищем Наконечного легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.
Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”.
Революціонери півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.
Та все вирішив сліпий випадок...
Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись випадковим перехожим, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на роз’їзді та пароль. Ще й записку написав, що “це хлопці свої, можна їм казати все”... А ті виявилися чекістами. Це призвело до низки провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках із чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцезнаходження Вовгури-Гниненка.
Під час арешту “золотопогонный самостийник” (так його називали чекісти) Гниненко спочатку намагався “підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.” та коней “ординської породи”... Коли підкупити не вдалося, Григорій Гниненко спробував залякати чекістів.
– Погано буде вашим сім’ям, – погрожував він, – від всіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.
Та погрози не подіяли...
Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він виступав збройно проти совєтської влади, а також був причетний до організації “крупного повстанського загону”. Чекісти вже не раз переконалися, що отаман Вовгура був “переконаним ненависником і непримиренним ворогом Совєтської влади”.
Перебуваючи в ув’язненні, Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.
І він гідно прийняв смерть.
Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (ст. ст.) 1921 року в Жандармській балці під Катеринославом. Ось імена розстріляних: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.
П’ятдесят одного українського підпільника розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом.
Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку “вдячні чекісти” знищили того ж дня в тому ж місці.
Дмитро Абриньба народився 8 лютого 1885 року. Походив зкозаків Миргородського повітуПолтавської губернії. У 1908 році закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом. Після училища служив підпоручиком у 61-му піхотному Володимирському полку (Білосток). З 15 грудня1910 року — у 177-му Ізборському полку (Рига).
З 16 липня 1914 року служив у 36-му піхотному Орловському полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також орденом Святого Георгія IV ступеня (29 липня 1916 року) таГеоргіївською зброєю. 24 січня 1917 року закінчив прискорений курс Військової академії Генерального штабу. Згодом перебував на посаді в. о. начальника штабу 169-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
11 липня 1917 року призначений командиром 1-го Українського запасного полку у Києві, який був сформований з частини Богданівського полку (на посаду прибув 14 липня 1917 року). У вересні-жовтні 1917 року очолював на фронті 209-й піхотний Богородський полк.
Після Жовтневого перевороту у Петрограді знову повернувся на службу до військ Центральної Ради, деякий час був помічником командира Одеськоїгайдамацької бригади. З кінця листопада 1917 року — командирГайдамацького куреня у Катеринославі.
Загинув у січні 1918 року у вуличних боях проти більшовицьких військ у Катеринославі, під час Першої українсько-більшовицької війни.
| Гайдамацький Кіш Слобідської України Третій Гайдамацький піхотний полк Гайдамацька бригада | |
|---|---|
 |
Немає коментарів:
Дописати коментар