Головнокомандуючим радянською революційною робітничо- селянською армією Катеринославського району було призначено Н. Махна, воєнним комісаром - Г. Мартиненка, комендантом Катеринослава - М. Хавського [50.-С.45]. Також були призначені комісари Катеринославської залізниці, пошти і телеграфу, фінансів, продовольства, праці та ін.
Проте надовго закріпитися в місті більшовикам і махновцям не вдалося. В результаті запеклих боїв з більшовиками, в яких брали участь повстанські загони отамана Малашко та Божка, Січові Стрільці під командуванням отамана Самокиша, до яких приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту, 2 січня 1919 р. вдалося знову зайняти Катеринослав й вибити більшовиків та махновців на лівий берег Дніпра [20.-С.64]. При цьому махновці зазнали значних втрат. Наступ військ УНР було зупинено за декілька десятків кілометрів на схід від Олександрівська, де на деякий час встановився петлюрівсько-махновський фронт.
Влада Директорії в Катеринославі була відновлена ще майже на місяць. Проводилася робота по організації управління та підготовці до Трудового Конгресу. Саме в цей час урядом Директорії було призначено на посаду губернського комісара відомого українського художника Ю. Магалевського, який до цього працював повітовим комісаром в Олександрівському повіті.
Повертаючись до питання про вплив антигетьманського повстання на формування національної свідомості населення регіону і утвердження його української ідентичності, зазначимо, що, на відміну від правобережної частини Півдня України, у лівобережній домінували селянські загони, очолювані переважно махновцями. Вони орієнтувалися не на Українську Народну Республіку, а на відновлення радянської влади, у розумінні якої вони, однак, різко розходилися з більшовиками. Досить сильними були тут позиції місцевих більшовиків, які також агітували за радянську владу. Однак, це не означає, що Південь був втрачений для УНР, а українська республіканська ідея не мала тут підґрунтя. Реально оцінюючи обстановку, В. Антонов-Овсієнко зробив висновок, що ці "зародки" радянської влади в Україні "легко можуть бути задушені петлюрівськими бандами". Домінування українського етнічного середовища в регіоні робило дуже проблематичним довготривалий контроль махновців і місцевих більшовиків над краєм. Рано чи пізно ці території мали підпасти під контроль Директорії.
Вирішальну роль у подальшому розвитку подій в регіоні відіграли радянські війська, які вторглися в межі Української Народної Республіки з РСФРР. Вони діяли у контакті з місцевими більшовиками і анархо-комуністами. Вже 20 листопада 1918 р. Реввійськрада військ Курського напрямку наказала підпільним комуністичним організаціям України мобілізувати всі сили, особливо на Катеринославщині, для "відновлення Радянської влади назустріч нашому руху на південь і захопленню ст. Олександрівськ, Синельникове, Павлоград" [10.-С.414].
Наприкінці січня 1919 р. воєнно-політична ситуація в районі Катеринослава ускладнилася. З одного боку, відступ з Лівобережжя Запорізького корпусу П. Болбачана поставив Катеринослав під безпосередній удар з боку харківської групи більшовицького війська. З іншого боку, перехід отамана Григор'єва на бік більшовиків ослабив оборону Катеринослава з Півдня. В результаті 26 січня 1919 р. радянські війська під командуванням П. Дибенка захопили місто й встановили тут радянську владу.
Окремо слід сказати про Крим. З Кримського півострова німецькі війська було виведено в середині листопада. Втративши підтримку окупантів, пронімецький уряд Сулькевича втратив і владу. Новоутворений проросійський кримський уряд, який складався головним чином з російських кадетів, очолив Соломон Крим, у свій час член І Державної Думи, голова таврійських губернських земських зборів. Уряд С. Крима неодноразово заявляв, що півострів є частиною "єдиної і неділимої" Росії, яка буде відтворена в найближчому майбутньому. В Криму розпочалося формування підрозділів Добровольчої армії. Невдовзі добровольчі генерали стали почувати себе в Криму господарями, цілком незалежними від крайового уряду.
Проте надовго закріпитися в місті більшовикам і махновцям не вдалося. В результаті запеклих боїв з більшовиками, в яких брали участь повстанські загони отамана Малашко та Божка, Січові Стрільці під командуванням отамана Самокиша, до яких приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту, 2 січня 1919 р. вдалося знову зайняти Катеринослав й вибити більшовиків та махновців на лівий берег Дніпра [20.-С.64]. При цьому махновці зазнали значних втрат. Наступ військ УНР було зупинено за декілька десятків кілометрів на схід від Олександрівська, де на деякий час встановився петлюрівсько-махновський фронт.
Влада Директорії в Катеринославі була відновлена ще майже на місяць. Проводилася робота по організації управління та підготовці до Трудового Конгресу. Саме в цей час урядом Директорії було призначено на посаду губернського комісара відомого українського художника Ю. Магалевського, який до цього працював повітовим комісаром в Олександрівському повіті.
Повертаючись до питання про вплив антигетьманського повстання на формування національної свідомості населення регіону і утвердження його української ідентичності, зазначимо, що, на відміну від правобережної частини Півдня України, у лівобережній домінували селянські загони, очолювані переважно махновцями. Вони орієнтувалися не на Українську Народну Республіку, а на відновлення радянської влади, у розумінні якої вони, однак, різко розходилися з більшовиками. Досить сильними були тут позиції місцевих більшовиків, які також агітували за радянську владу. Однак, це не означає, що Південь був втрачений для УНР, а українська республіканська ідея не мала тут підґрунтя. Реально оцінюючи обстановку, В. Антонов-Овсієнко зробив висновок, що ці "зародки" радянської влади в Україні "легко можуть бути задушені петлюрівськими бандами". Домінування українського етнічного середовища в регіоні робило дуже проблематичним довготривалий контроль махновців і місцевих більшовиків над краєм. Рано чи пізно ці території мали підпасти під контроль Директорії.
Вирішальну роль у подальшому розвитку подій в регіоні відіграли радянські війська, які вторглися в межі Української Народної Республіки з РСФРР. Вони діяли у контакті з місцевими більшовиками і анархо-комуністами. Вже 20 листопада 1918 р. Реввійськрада військ Курського напрямку наказала підпільним комуністичним організаціям України мобілізувати всі сили, особливо на Катеринославщині, для "відновлення Радянської влади назустріч нашому руху на південь і захопленню ст. Олександрівськ, Синельникове, Павлоград" [10.-С.414].
Наприкінці січня 1919 р. воєнно-політична ситуація в районі Катеринослава ускладнилася. З одного боку, відступ з Лівобережжя Запорізького корпусу П. Болбачана поставив Катеринослав під безпосередній удар з боку харківської групи більшовицького війська. З іншого боку, перехід отамана Григор'єва на бік більшовиків ослабив оборону Катеринослава з Півдня. В результаті 26 січня 1919 р. радянські війська під командуванням П. Дибенка захопили місто й встановили тут радянську владу.
Окремо слід сказати про Крим. З Кримського півострова німецькі війська було виведено в середині листопада. Втративши підтримку окупантів, пронімецький уряд Сулькевича втратив і владу. Новоутворений проросійський кримський уряд, який складався головним чином з російських кадетів, очолив Соломон Крим, у свій час член І Державної Думи, голова таврійських губернських земських зборів. Уряд С. Крима неодноразово заявляв, що півострів є частиною "єдиної і неділимої" Росії, яка буде відтворена в найближчому майбутньому. В Криму розпочалося формування підрозділів Добровольчої армії. Невдовзі добровольчі генерали стали почувати себе в Криму господарями, цілком незалежними від крайового уряду.
Немає коментарів:
Дописати коментар